Лінгвістика

Питання 57. Погляди лінгвістів на дієприкметник і його місце в системі частин мови. Активні і пасивні дієприкметники, їх творення та вживання.

ДІЄПРИКМЕТНИК — змінне, похідне від дієслівних часових форм грамат. утворення, вербоїд, якому властиві ознаки дієслова і прикметника. Термін в укр. мовознавстві закріпився у 30-х pp. 20 ст. після виходу «Українського правопису» (1933). До цього в граматиках укр. мови функціонували ще назви «причасник», «дієприложник», «прикметник часівниковий», «дієслівний прикметник». Найпоширенішою є думка, що Д. — неособова форма дієслова. Ряд учених вважає Д. змішаною (гібридною) частиною мови, деякі відносять його до прикметника. Поєднуючи особливості дієсл. й прикм., Д. відзначаються подвійною природою на всіх рівнях мови. Так, до дієсл. тяжіють грамат. категорії стану, виду, часу Д., до прикм. — категорії роду, числа, відмінка.

Дієсл. категорія стану вказує на відношення між діячем і об’єктом дії, має форм, (морфологічні) показники і є одним з кваліфікац. факторів Д. Наявність категорії стану визначила поділ Д. на активні (означуваний предмет діє сам, перебуває у якомусь стані, набуває чогось: гарцюючий вершник, онімілий хлопець, порожевіле обличчя) та пасивні (предмет підлягає дії ін. предмета: обвитий хмелем, перерубаний сокирою, досліджуваний ін-том). Д. має теп. і мин. ч. В активних Д. час збігається з видом: теп. ч. з недок. в., мин. ч. з док. в. У пасивних Д. мин. ч. пов’язується з обома видами — док. і недоконаним; теп. ч. не має спеціаліз. вираження і приписується Д. недок. в. (виконуваний). Час Д. виражається у відношенні до осн. дії, а саме: активні Д. теп. ч. виражають одночасність з осн. дією (Почув наростаючий гул); активні Д. мин. ч. — попередність щодо основної (Розтирав отерплі пальці); пасивні Д. док. в. — попередність (Пахне зірвана м’ята). Пасивні Д. недок. виду виражають ознаку предмета внаслідок дії: а) одночасної з основною (Лунає хрускіт зрубуваних смерек); б) такою, що передує основній (Довго очікувана буря ударила на ліс). Тому останні називаються Д. без часової віднесеності. Категорії роду, числа, відмінка в Д. узгоджуються з означуваним ім. і займ., за винятком тих випадків, коли ім. ч. р. — назва професії — має знач, жіночого (Директор школи обрана депутатом районної ради).

Морфол. структура Д. також позначається подвійністю. Це, з одного боку, дієсл. основа і дієприкм. суфікс: -ч-, -л-, -н- (-ен-), -т-; з другого — прикм. флексія, яка, на відміну від прикметників, виступає тільки в твердому варіанті -ий, -а, -е і не має коротких форм у ч. р. Активні Д. теп. ч. творяться від неперех. і рідше перех. дієслів недок. в. всіх класів, а саме — від основ 3-ї ос. мн. теп. ч. та суфікса -ч-: згасаючий, танучий, сверблячий, лежачий (ці Д. не утворюються від дієслів з афіксом -ся та дієслів док. в.). Д. на -чий поширені мало, тому що народнорозм. мова, яка лягла в основу сучас. укр. літ. мови, майже не знала їх (як книжних форм давньорус. походження). В сучас. мові вони дещо активізувалися, зокрема у зв’язку з творенням н.-т. термінів (крокуючий екскаватор, блукаючий нерв).

Активні Д. мин. ч. представлені формами на -лий (реліктові форми на -вший, -ший виступають зрідка як ненормативні). Утворюються вони від префіксальних неперех. дієслів док. в. — основ інф. за допомогою суфікса -л-: зачерствілий, доспілий, зблідлий, підмерзлий. Непрефікс. утворення на -лий у сучас. укр. літ. мові належать до класу прикметників (спілий, мерзлий).

Пасивні Д. становлять найчисленнішу групу. Твірною базою їх є дієслова недок. і док. в. усіх класів (крім дієслів з суфіксом -і- в основі). Утворення їх неоднотипне — від основи інф. і від 1-ї та 2-ї ос. одн. теп. ч. з допомогою суфіксів -н- (-ен-), (-єн-), -т-. Для укр. мови характерні паралельні семантично тотожні форми в ряді Д. з суфіксами -н- і -т- від одного дієсл. (кинений — кинутий, розвинений — розвинутий). Суфікс дієсл. основи (особовий та інф.) — найістотніша ознака, що відрізняє Д. і близькі до них прикметники (плаваючий — плавучий, літаючий — летючий, відрізаний — відрізний). Розрізнення схожих Д. і приметників у ряді випадків здійснюється через наголос (Д. колючий і прикм. колючий). Пасивних Д. теп. ч. на -мий в укр. мові немає, за рідкісними винятками («Ніким не переходимий Сиваш» — О. Гончар). Ряд Д. укр. мови на -ний співвідноситься із зворот. дієсловами, що свідчить про їхній словотв. зв’язок, але з втратою афікса -ся: зарубцьована рана (зарубцюватися); розкаяний грішник (розкаятися); поключене насіння (поключитися) і т. ін. Утворення таким способом пасивних Д. має тенденцію до активізації: збезнадієні люди, зачагарені землі, повісповане обличчя.

У Д. закономірно зберігаються морфонологічні зміни, які виникають при дієвідмінюванні в особових формах: зміна приголосних д — дж; г, з — ж; с — ш; к, т — ч (народжений, бережений, скошений, спечений), сполучень зд — ждж; ст — щ (шч) (в’їжджений, вирощений); поява л після губних (голублений, вкраплений). Семантика Д. міцно пов’язана з семантикою дієслів, хоч повної ідентичності тут немає. Значення Д. співвідносяться не з усіма значеннями дієслів. У Д. розвиваються нерідко нові, не зафіксовані в дієсловах значення. Часто це образне й переносне слововживання: міцно збите тіло, гордо посаджена голова, гарно збудований чоловік. Певні групи дієслів, не співвідносні з Д., не становлять для них словотв. бази.

Для Д. характерні явища ад’єктивації та субстантивації. Ад’єктивуючись, Д. втрачає дієсл. категорії часу, виду, стану, виражаючи пост, ознаку, але синтаксично лишається означенням. Переходячи в іменники, Д. набувають знач. предметності і виступають у реченні як підмет або додаток. В основі субстантивації Д., з одного боку, лежить втрата категорій часу, виду, стану, дієсл. керування, з другого, — набуття ознак ім.: певного роду, числа, самостійності відмінка. У ряді випадків субстантивовані Д. зберігають дієслівні станові, видові, часові ознаки: визискувані, гнані, поранений, сплячий, відстаючі, від’їжджаючі, повсталі, печене, варене, бачене, чуте. Деякі Д., субстантивуючись, зберігають залежні слова, з якими становлять єдине поняття: виконуючий обов’язки, зниклий безвісти. Субстантивація Д. може бути повною (завідуючий, командуючий), неповною (знедолені — знедолені люди, бувалий — бувалий чоловік), оказіональною (ударений, натомлений). Для субстантивації Д. проміжним, але необов’язковим етапом є ад’єктивація (посіяне, відмерле). Синтаксично Д. виконують атрибутивну (як означення) і предикативну (як іменна частина складеного присудка) функцію. Першу виконують Д. всіх часостанових груп (одиничні та з залеж, словами): «Долітають завмираючі гуки музики» (І. Нечуй-Левицький), «Сумно сидять над погаслим багаттям» (Леся Українка). У предикат, функції виступають здебільшого пасивні Д. («Жеребок кинутий, Рубікон перейдений!» — Остап Вишня), активні Д. в ній трапляються зовсім рідко. Особливістю предикат. функціонування Д. у сучас. укр. мові є відсутність спеціаліз. форм (на відміну, напр., від рос. мови, де такими є тільки короткі Д.). Тому предикат. функцію виконують ті ж Д., що й атрибутивну.

ДІЄПРИКМЕТНИКОВИЙ ЗВОРОТ — напівпредикат. відокремлене (див. Відокремлення) словосполучення (конструкція), головним, організуючим членом якого є дієприкметник. Д. з., пояснюючи підмет чи додаток, деталізує відомості, що доповнюють назване присудком, напр.: «Море мовчало зовсім, приспане тихою ласкою ночі» (Дніпрова Чайка). Д. з. становить чітко окреслену структурну одиницю з певними внутр. й зовн. зв’язками. Характер внутр. зв’язків визначається дієсл. особливостями дієприкм. (станом, видом, дієсл. керуванням, приляганням, сполучуваністю тощо): вмурований у стіну, випадково вцілілий, удостоєний нагороди, приречений на поневіряння. Зовн. зв’язки забезпечуються узгодженням у роді, числі й відмінку гол. члена конструкції — дієприкм. з означуваним підметом або додатком. Д. з. може бути в препозиції, постпозиції щодо означуваного слова, в безпосередньому зв’язку з ним або роз’єднаним ін. словами, відокремленим чи невідокремленим.

Д. з. традиційно називають словосполучення з дієприкм., які виконують у реченні роль поширеного означення. Д. з. може трансформуватися у підрядне речення.

Питання 58. Погляди вчених на дієприслівник і його місце в системі частин мови. Творення дієприслівників.

Дієприслівник — особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши? Наприклад: читаючи, співаючи, узявши, схопивши.

Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього).

Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною обставиною.

Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб'єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.

Речення, у яких дії, позначені дієсловом-присудком та дієприслівником, виконуються різними суб'єктами, побудовані неправильно: Повернувшись додому, уже зайшло сонце. Оглядаючи околицю села, туристів зацікавили руїни старовинного замку.

Як і інші форми дієслова, дієприслівник має граматичне значення недоконаного (що роблячи? — читаючи) або доконаного (що зробивши? — прочитавши) виду.

Спільні ознаки з прислівником:

незмінюваність;

залежність від дієслова, що виявляється у синтаксичній ролі обставини:

Жайворонок, співаючи, ніби висить на невидимій нитці (Яновський). Висить (що роблячи?) співаючи.

Творення дієприслівників недоконаного і доконаного виду

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ї особи множини) за допомогою суфіксів:

— від І дієвідміни учи (-ючи),

— від II дієвідміни — -ачи (-ячи):

нес/уть + учи —> несучи,

малю/ють + ючи —> малюючи,

нос/ять + ячи —> носячи,

стеж/ать + ачи —> стежачи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів -ши (коли основа закінчується на приголосний звук) або -вши (коли у кінці основи є голосний звук):

прибігти + ши —> прибігши,

дописати + вши —> дописавши.

У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах):

змагаються + учи —> змагаючись,

задуматись + вши —> задумавшись.

ЦЕ ТРЕБА ЗНАТИ!

У процесі утворення дієприслівників в основі дієслова може відбуватися чергування о/і: перемогти —> перемігши.

Зауважте! Не треба плутати дієприслівники з дієприкметниками в називному відмінку множини. Дієприкметники мають закінчення -і, відповідають на питання які? У дієприслівникових суфіксах завжди пишеться и: сяючі (дієприкметник) вогні — сяючи вогнями (дієприслівник).

У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах): змагаються + учи –> змагаючись, задуматись + вши –> задумавшись.

У процесі утворення дієприслівників в основі дієслова може відбуватися чергування о/і: перемогти –> перемігши.

Дієприслівниковий зворот

Дієприслівник, як і інші форми дієслова, може мати залежні від нього слова:

Вихопившись (куди?) на узвишшя, кінь розкотисто заіржав, радуючись (чому?) молодій своїй силі (В. Чемерис). Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виконує роль поширеної обставини.

В усному мовленні дієприслівниковий зворот відділяється від решти компонентів речення паузами, а на письмі — комами: Іноді туман на озері розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду (Леся Українка). Літа не минули, лиш, втомившись жаром палким, на хвилину заснули (Лепкий). Вертаючись додому, Юхим з греблі побачив сина (Головко).

Відокремлюються і одиничні дієприслівники (без залежних слів):Гуркочучи, проїхала колона вантажних машин. Не відокремлюється одиничний дієприслівник та фразеологізм із дієприслівником, якщо вони стоять після присудка і відповідають на питання як?: Дівчата йшли співаючи; На всі запитання хлопець відповідав не моргнувши оком.

У суфіксах, за допомогою яких утворюються дієприслівники, завжди пишеться буква и. Дієприслівники з суфіксами -учи (-ючи), -ачи (-ячи) треба відрізняти від активних дієприкметників теперішнього часу в називному або знахідному відмінках множини, в яких після суфіксів -уч- (-юч- ), -ач- (-яч-) є закінчення -і: Ішли співаючи. — Пташки співаючі. Курликаючі журавлі пролетіли над селом. — Курликаючи, журавлі пролетіли над селом. НЕ з дієприслівниками пишеться так, як і з дієсловом, — окремо: Не спитавши броду, не лізь у воду (Народна творчість). Виняток становлять дієприслівники (як і твірні дієслова), що без не не вживаються: нехтуючи, недочуваючи.

Послідовність розбору дієприслівника

Речення з дієприслівником.

Аналізований дієприслівник.

Вид.

Синтаксична роль.

Особливості вимови та написання.

Питання 59. Прислівник як частина мови. Розряди прислівників за значенням і походженням.

Прислівник — це незмінна частина мови, яка виражає ознаку, дії, стану, ознаку іншої ознаки: піти ліворуч, дуже повільно.

Прислівник не змінюється ні за числами, ні за відмінками, не має роду. Головною функцією прислівника в реченні є функція другорядного члена речення — обставини: Що маєш завтра зробити, то зроби сьогодні, а що маєш з'їсти нині, то лиши на завтра (Нар. творчість).

Зрідка прислівник виступає в ролі частини складеного присудка: Сонце низенько, то й вечір близенько (Нар. творчість); головного члена безособового речення: На серці у Насті було тихо, весело (М. Коцюбинський). Субстантивований прислівник може виконувати функції підмета чи додатка: Одне сьогодні краще двох завтра (Нар. творчість).

Класифікація прислівників за значенням і роллю у реченні

Прислівники поділяються на такі розряди:

обставинні:

способу дії;

міри і ступеня;

місця;

часу;

причини;

мети;

предикативні;

модальні.

Обставинні прислівники називають різні обставини дії або стану, а також міру якісно-відносної ознаки предмета. У реченні – це обставини. Прислівники відповідають на такі запитання:

способу дії - як? яким способом? (гуртом, поволі, казна-як, помалу, спідлоба);

міри і ступеня - якою мірою? наскільки? (дуже, більш, менш, трохи, удвічі, набагато);

місця – де? куди? звідки? (там, угорі, збоку, праворуч);

часу - коли? доки? відколи? (уранці, взимку, спочатку);

причини - чому? з якої причини? (спересердя, згарячу, мимохідь);

мети - навіщо? з якою метою?: (навмисне, наперекір, напоказ).

Запам’ятайте добре питання, якими виділяються різні типи обставинних прислівників. Це необхідно для успішного вивчення синтаксису.

Предикативні прислівники виступають у ролі присудків в безособових реченнях (безособові – це речення, у яких немає підмета: Йому сумно. У хаті було тихо.)

Вони виражають:

стан природи: морозно, вітряно, хмарно, сонячно, холодно;

стан людини: душно, страшно, приємно, байдуже, образливо;

потребу і необхідність: треба, потрібно, слід, необхідно, можна, варто, пора.

Прислівники, що виражають стан природи і людини, можуть вживатися у двох синтаксичних функціях: обставини та предикативній:

Обставини: Він холодно придивився до мене. Вона все робить байдуже

Присудки: Мені холодно. Їй байдуже

Отже, ці прислівники належать як до обставинних, так і до предикативних.

Прислівники, що виражають потребу і необхідність, вживаються як частини дієслівних присудків, сполучаючись з інфінітивами: Нам треба іти . Це варто знати . Необхідно встигнути на поїзд.

Модальні прислівники виражають ставлення мовця до сказаного і виступають у ролі вставних слів. Вони виражають:

достовірність: безперечно, очевидно, справді;

недостовірність: мабуть, може;

емоційну оцінку: на жаль, сором, на щастя;

порядок викладу змісту: по-перше, по-друге, отже;

джерело інформації: по-моєму, по-нашому.

Модальні прислівники не є членами реченнями, оскільки вставні слова стоять поза синтаксичними зв’язками з іншими словами і відділяються від них пунктуаційними знаками (–, / ,–, / ,–.).

За походженням прислівники бувають:

а) первинні тут, де, коли, як, сюди, тоді;

б) вторинні (похідні від частин мови):

відприслівникові: ніде, колись, хтозна-як, відтоді, повсюдно;

відприкметникові: тихо, здалеку, по-старому, досита;

відіменникові: згори, сором, жаль, вночі, навесні;

відчислівникові: вперше, надвоє, утричі;

відзайменникові: нізащо, потім, надто;

віддієслівні: навприсядки, нехотячи, перегодя.

За будовою прислівники бувають:

а) прості;

б) складні;

в) складені.

Прості прислівники мають один корінь: бігом, по-вовчи, внизу, добре, заодно, забагато, по-латині;

Складні прислівники мають два і більше коренів і пишуться разом або через дефіс : голіруч, стрімголов, нашвидкуруч; тишком-нишком, рано-вранці, де-не-де, тихо-тихо;

Складені прислівники мають форму словосполучень: сам на сам, кінець кінцем, час від часу, плече до плеча, раз у раз.

Роблячи синтаксичний аналіз речення, слід визначати такі прислівники як одне ціле, тобто приписувати синтаксичну функцію не окремим словам, а цілому словосполученню. Напр., Ми зустрілися (як?) сам на сам (обставина способу дії).

Не плутайте прості прийменникові сполуки типу: до речі, з розгону, на славу, які вживаються у ролі обставин, із складеними прислівниками, які завжди мають форму словосполучень – тобто одиниць, утворених з 2-х і більше самостійних слів.

Резюме для самоперевірки

прислівник – це самостійна частина незмінювана мови, слова якої характеризують дію, стан або якісно-відносні ознаки предметів (як? яким способом? де? куди? коли? чому? навіщо? );

прислівник не має морфологічних ознак, оскільки є незмінюваною частиною мови;

найвиразнішою частиномовною ознакою прислівника є його синтаксична функція – обставини;

деякі прислівники можуть уживатися й у функції присудків (іменних або дієслівних) у безособових реченнях типу: Йому тепло; Надворі зимно;

деякі прислівники (кількісно обмежена група) вживаються у ролі вставних слів – вони не виконують ніяких синтаксичних ролей, оскільки не пов’язуються з окремими членами речення, а стосуються речення в цілому;

за значенням і роллю в реченні прислівники поділяються на три групи: обставинні, предикативні і модальні;

серед обставинних виділяють такі підгрупи прислівників: способу дії; міри і ступеня; місця; часу; причини і мети;

предикативні прислівники є характерними ознаками стану природи, стану людини та потреби й необхідності виконання дії;

модальні прислівники (вставні слова у формі прислівників) виражають достовірність/недостовірність змісту речення, його емоційну оцінку, порядок викладу змісту й вказують на джерело інформації;

за походженням прислівники поділяються на дві групи: первинні й вторинні. Переважно прислівники є вторинними, вони утворюються від самостійних та службових слів;

за будовою прислівники поділяються на три групи: прості, складні та складені. Прості – містять один корінь; до них належать також прийменникові сполуки іменників, які, як правило, вживаються в ролі обставин. Складні – містять 2 і більше коренів, пишуться разом або через дефіс. Складені – мають форму словосполучення (з двох або більше повнозначних слів), які виконують роль обставини.

Питання 60. Прийменник як частина мови. Групи прийменників за походженням і будовою. Погляди вчених на частиномовний статус прийменника.

Прийменник – службова частина мови, яка разом iз формами непрямих вiдмiнкiв слугує для вираження пiдрядних зв'язкiв мiж словами в реченнi. В украïнськiй мовi використовується близько сотнi

прийменникiв.

За походженням усi прийменники подiляються на такi групи:

а) первиннi: без, в, вiд, для, до, з, за, на, над, пiд, по, при, про, ради, через',

б) вториннi (утворенi вiд первинних): попiд, понад, побiля, помiж, попри, поза, задля, заради, з-пiд, з-понад, з-про, мiж, щодо',

Прийменник як частина мови не становить собою замкненого кола; СУМ поповнюється новими прийменниками, якi прзвиваються з самостiйних частин мови. Деякi з них, набуваючи службовоï функцiï, втрачають своє значення як повнозначнi.

А) вiдприслiвниковi:

близько, внаслiдок, всупереч, вслiд, довкола, замiсть, кругом, насеред,

навкруги, навпроти, напередоднi, навколо, назустрiч, осторонь, обабiч,

поперек, позад, пiсля, поруч, поряд, упродовж, вiдповiдно до, залежно

вiд, згiдно з тощо;

б) вiдiменнi: край, кiнець, коло, перед, протягом,

шляхом, за допомогою, пiд час, у напрямi до, на шляху до, у зв

‘язку з, в силу, в результатi, внаслiдок;

в) вiддiєслiвнi:

завдяки, виключаючи, незважаючи на.

За морфологiчним складом прийменники подiляються на:

простi (складаються з одного слова): без, в, до i тд.

складнi (утворюються в результатi поєднання простих прийменникiв): з-за, помiж, задля.

складенi (утворюються з iменникiв чи прислiвникiв, що втрачають у новiй для себе функцiï лексичне значення, у поєднаннi з одним або кiлькома прийменниками): у звязку з, під час, у виглядi.

Особливостi вживання деяких прийменників

Прийменники поєднуються з iменниками (або займенниками) у непрямих вiдмiнках. Причому вони можуть вживатися або лише з одним вiдмiнком, або з двома та бiльше. Наприклад, тiльки з Р. в поєднуються прийменники без, бiля, близько, вiд, для, до, пiд, з-за, з-пiд, коло, проти, серед; тiльки iз знахiдним про через, крiзь. Прийменники над, пiд, перед, поза сполучаються iз знахiдним i орудним вiдмiнками; прийменники з, за, мiж iз родовим, знахiдним i орудним вiдмiнками; в (у) iз родовим, знахiдним i мiсцевим

вiдмiнками тощо. Прийменники стоять перед iменниками i можуть вiддiлятися вiд них означеннями: до хати до рiдноï хати, до своєï хати. Лише кiлька прийменникiв можуть стояти й після iменника: порядку ради, пiдступам наперекiр, йому навздогiн.

Питання 61. Сполучник як частина мови. Сурядні і підрядні сполучники, їх різновиди. Сполучники і сполучні слова, критерії їх розмежування.

Сполучник — незмінна службова частина мови, що сполучає однорідні члени речення та частини складного речення. Сполучники не мають лексичного значення, вони не є членами речення. За своїм призначенням сполучники поділяють на такі розряди:

- сполучники сурядності, які поєднують однорідні члени або рівноправні частини складного речення: Ластівка день починає. а соловей його кінчає.

- сполучники підрядності, які поєднують головну й залежну частини складного речення: Сова каже, що її діти кращі.

За своїм значенням сполучники сурядності та підрядності поділяються на групи.

Сполучники сурядності:

єднальні: і, й, та, і…і, ні…ні, ані…ані;

протиставні: а, але, та, проте, зате, однак;

розділові: або, чи, хоч, то…то, або…або, чи…чи, хоч….хоч, то…то, не то…не то, чи то…чи то.

Сполучники підрядності:

часові: коли, як, доки, перед тим як;

причинові: бо, тому що, через те що, у зв’язку з тим що;

мети: щоб, для того щоб, аби;

умовні: як, якщо, якби, коли;

допустові: хоч, дарма що, хай;

порівняльні: як, наче, неначе, мов, мовби;

з’ясувальні: що, щоб, як.

Кому ставлять перед другим із розділових сполучників, якщо вони поєднують однорідні члени речення або частини складного речення. Між частинами складного речення перед сполучниками сурядності або підрядності ставлять кому.

За будовою розрізняють сполучники: — прості і, а, але, чи; складні, що утворені поєднанням в одне слово двох частин мови: зате, проте; складені, що утворені з кількох слів: тому що, задля того щоб. Складні сполучники пишуться разом. У складених сполучників усі слова пишуться окремо. Кому при складених сполучниках ставлять один раз, перед усім сполучником. Сполучники зате, проте, щоб, якби треба відрізняти від однозвучних із ними самостійних частин мови, які з прийменником за, про та часткою би, б пишуть окремо.

Сполучні слова, за О. О. Потебнею, інколи ще називають сполучниками повної (чистої) відносності. Чистою відносністю називається такий зв'язок між компонентами складнопідрядного речення, при якому відносний займенник або прислівник у функції сполучника цілком збігається обсягом свого змісту з пояснюваним словом у головній частині. Наприклад: В твоїх очах купаюсь, як в потоці, В якому чиста аж до дна вода.

Враховуючи традиційний підхід, висвітлений у сучасних вузівських і шкільних навчальних посібниках і підручниках, вважаємо за доцільне також розмежовувати сполучники і сполучні слова.

Основна відмінність між сполучниками підрядності і сполучними словами полягає в тому, що останні, з'єднуючи підрядне речення з головним і виражаючи певні семантико-синтаксичні відношення між ними, виступають тим чи іншим членом речення. Так, відносні займенники хто, що, який, чий, котрий, скільки (скільки у сполученні з іменником,) у називному відмінку виконують роль підмета у підрядній частині: Ви лише промовте єдине слово, Яке у серці бродить, як вино. Той нехай собі плаче, хто іскру лишив на шляху необачний, хто човен непевній воді доручив... У непрямих відмінках відносні займенники виступають додатками: А може, Ви лише міраж, Який я встигла покохати. Живе поезія у мові, Якої мати вчила нас... Все, чим образили поета, акумулюється в слова.

Прислівники, виконуючи роль сполучного засобу, зберігають синтаксичну функцію обставини: Ви прийшли, коли я вже й не ждала, Лиш вуглик тлів у попелі душі. Там, де зорі сяють з-за гори, над водою гнуться явори.

Крім того, сполучні слова, на відміну від сполучників, здебільшого співвідносяться з якими-небудь корелятами у головному реченні, деколи можуть замінюватися іншими (синонімічними) сполучними словами, часто вимовляються з логічним наголосом, нерідко підрядну частину з ними можна перетворити на питальне речення. Наприклад: Мого життя не вистачить мені для діл, що їх у задумах лелію (сполучне слово що співвідноситься з іменником діл, виступає додатком, його можна замінити сполучними словами які, котрі) або Хто бідному дає, той вдесятеро придбає (сполучне слово хто несе на собі логічний наголос, підрядну частину можна трансформувати у питальне речення Хто бідному дає?).

Проте однозначно визначити, де сполучне слово, а де підрядний сполучник, інколи буває важко, особливо у тих випадках, коли останні є похідними від окремих займенників чи прислівників. Це стосу­ється, насамперед, слів що, як, коли та деяких інших.

Слушні зауваження з приводу того, як розрізняти синонімічні сполучні слова і сполучники, робить І. І. Слинько. Так, на думку вченого, сполучне слово що переважає у складнопідрядних означальних реченнях, наприклад: Шматок чорного засохлого хліба, що ви ледве вгризете його зубами, здається кращим найсолодшого медяника, тоді як для складнопідрядних з'ясувальних, навпаки, більш характерним є сполучник що: Ми не боїмося, що нагадування про тяжкі дні для нашої Батьківщини затьмарить безхмарну радість наших дітей. Подібно тлумачиться і вживання слів коли, як: у складнопідрядних означальних реченнях — це сполучні слова, у реченнях інших типів — здебільшого сполучники. Крім того, рекомендується звертати увагу, чи виконують зазначені одиниці анафоричну функцію; якщо так, то вони є сполучними словами: Дзвени, моя пісне, хай серце тобою стискається солодко так, як у грізну годину останнього бою...

Питання 62. Частка як частина мови. Класифікація часток.

Частка — службова частина мови, яка слугує для творення граматичних форм, висловлення заперечення або ж надає реченню чи окремим його членам додаткових відтінків значення. За призначенням частки поділяють на такі розряди:

Формотворчі, що утворюють форми дієслів умовного та наказового способу: би, б, хай, нехай;

Заперечні, які передають заперечення: не, ні, ані.

Питальні, що оформлюють питальні речення: чи, хіба, невже.

Модальні, що надають реченням або словам певного відтінку: як, атож, це, то, аж, ж.

Частки не мають самостійного лексичного значення, не виступають членом речення.

Групи модальних часток за значенням:

Стверджувальні: атож, еге, так, аякже, авжеж.

Підсилювальні: як, та, що за, що то.

Видільні: навіть, хоч, хоча б, аж, же, уже, таки, лишень.

Вказівні: ось, це, оце, то, он, осьде.

Спонукальні: -бо, -но, ну.

До модальних часток належать:

Вказівні (ось, осьде, он, от, ото, це, оце)

Означальні (якраз, ледве, просто, прямо, власне, майже, саме)

Заперечні (не, ні, ані)

Обмежувально — вказівні (тільки, лише, хоч, хоч би, виключно)

Підсилювально — видільні (і, й, та, таки, аж, навіть, вже, ж, же, бо)

Наказові (хай, нехай, бодай, давай)

Умовні (би, б, ну)

Стверджувальні (так, отак, еге, авжеж, отож, гаразд)

Питальні (чи, невже, хіба, та ну, що за)

Порівняльні (мов, мовби, немов, наче, неначе, начебто, ніби, нібито)

Окличні (як, що за)

Питання 63. Вигук як частина мови. Звуконаслідувальні слова.

Вигук — незмінювана особлива частина мови, яка виражає почуття, волевиявлення мовця, не називаючи їх. За значенням вигуки поділяються на:

емоційні, що виражають почуття і переживання: о, ой, ах, фу, пхе;

вигуки волевиявлення, що передають спонукання, заклик і т. д.: цить, гов, алло, ну, гей, гайда, нумо, вйо, ціп-ціп та ін.

Ознаки вигуку як особливої частини мови:

Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови. Вони можуть виконувати роль еквівалентів речення або супроводити його, вказуючи на емоції, волевиявлення людини як реакцію на навколишню дійсність.

Від повнозначних слів вигуки відрізняються тим, що не мають лексичного значення і граматичних ознак, а від службових слів тим, що не виконують властивих їм службових функцій.

Вигуки — слова незмінні. Вони не мають морфологічних ознак, притаманних повнозначним частинам мови (рід, число, відмінок, особа тощо).

Наприклад: Ой, ах, гей, агов, йой, о та інші.

Вигуки бувають: похідні (матінко! леле! диви! отакої, біда та й годі!) і непохідні (а! е! у! ой! ех! кхе! гм! хм! бр! ого! гоп! нумо! ох!)

Деякі вигуки утворились від іменників у кличній формі: Людоньки! Господи! Горенько моє! Вигуками стали і деякі усталені звороти: Цур тобі!

Окрему групу становлять звуконаслідувальні слова: гуп, дзень, ха-ха-ха, ш-ш та ін.

Близькі за значенням до вигуків слова ввічливості (спасибі, до побачення), лайливі вислови (чорт забери).

В окремих випадках вигуки можуть вживатися в ролі членів речення: Гетьте(зникніть), думи, ви хмари осінні (Леся Українка). Спасибі (дякую) вам, люди добрі! Навколо чуєм хрум-хрум… хрусь-хрусь (якісь звуки) (Коцюбинський).

Написання вигуків[ред. код]

Вигуки, що складаються з протяжних звуків або повторюваних частин, пишуться через дефіс: шур-шур, ж-ж-ж, аго-о-ов, гав-гав, киць-киць та ін.

Вигуки можуть відокремлюватися від інших слів у реченні комами: Ой, як же ви мене налякали! (Маковей). Тут чисто, ясно, весело, ох, як весело! (Франко).

А також знаком оклику (здебільшого на початку речення), якщо вимовляються з окличною інтонацією: Ай! Як тут гарно! (Коцюбинський).

Вигуки, вжиті у значенні іменників, часто пишуться в лапках: Твоє журливе "ку-ку" спливало, як сльози по плакучій березі (Коцюбинський).

ЗВУКОНАСЛІДУВАЛЬНІ СЛОВА

У лінгвістичній традиції звуконаслідувальні слова розглядаються у зв'язку з вигуками: або як окрема група вигуків, або як слова, що не входять до складу вигуків і стоять поряд з ними чи після них. В українському мовознавстві вони кваліфікуються здебільшого як окрема група вигуків, за допомогою якої передаються, відтворюються різні звуки природи, тварин, птахів, машин тощо. Пор.: «Він жив, той морок, рухався, дихав, шептав щось тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломія сиділа перестрашена та прислухалася, про що шепче морок.— Шу... шу... шу...— починав він іздалека,— шу... шу... шу...— одзивалось тут коло неї,— шу... шу... шу...— шепотіло все разом...» (М. Коцюбинський);

«Чув тільки, як за стінами падали, зривались і падали в м'яку землю яблука. Гуп-гуп-гуп...» (І. Цюпа); «...Се жайворонки. ...Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів.,. Хочу спіймати, записати у пам'яті — і не виходить. От-от, здається... Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх...» (М. Коцюбинський). Звуконаслідувальні слова вважаються одноморфемними одиницями. їх фонемна будова витлумачується за асоціативними зв'язками між звуковими комплексами і тими або іншими звуковими уявленнями. Дехто з мовознавців ставить під сумнів тезу про те, що звуконаслідувальні слова є безпосереднім звуковим виявом реального світу: явищ, дій, предметів природи і вважає їх лише матеріалізованим у звуковому вигляді певної мови відображенням звукових ознак дійсності через уявлення мовця.

У зв'язку з реченнєвою концепцією вигуку інакше інтерпретується і статус звуконаслідувальних слів. Вони, так само, як і вигуки, співвідносяться з логічною основою речення — судженням і базуються на семантиці судження, але, на відміну від них, не виражають почуттів і волевиявлень мовця, його суб'єктивного ставлення до об'єктивного світу. Так, наприклад, звуконаслідування хлюп-хлюп співвідноситься з ситуацією, що позначається реченням Вода хлюпає. Ця об'єктивно існуюча ситуація не має ніякого зв'язку зі світом емоцій мовця. Отже, з вигуками звуконаслідувальні слова єднає реченнєва природа і відрізняє те, що вони позначають лише позамовну ситуацію, а не емоції мовця, опосередковано пов'язані з цією ситуацією. Не збігаються звуконаслідувальні слова з вигуками і за іншими параметрами. Вигуки, як уже вказувалося, є соціально усвідомленими і загальновизнаними в мові певного народу знаками вираження емоцій, почуттів та волевиявлень, хоч реалізація їх семантичного потенціалу залежить від мовленнєвого контексту і ситуації висловлення. Звуконаслідувальні слова характеризуються значною довільністю мовця, що зумовлюється його акустичними та артикуляційними можливостями, а також образним звукосприйманням і звуковідтворенням. Крім звуконаслідувальних слів, відтворене звучання яких сприймається і усвідомлюється як відповідний звуковий образ певної реалії, у мовленні досить часто трапляються так звані разові звуконаслідування, які не стали одиницями мови. До довільності, суб'єктивізму звуконаслідувань спричиняється також і те, що типові звучання однорідних предметів чи явищ сприймаються і передаються різними авторами неоднаково. Наприклад, звучання коси на сінокосі чи в жнива у Григорія Тютюнника відтворюються звуконаслідуванням и г рінь, трінь! і трень, трень, трень! («Трінь-трінь, трінь-трінь! — почулося в цей час і забриніло, відбилося від ташанських плес, злякалося, затанцювало, заграло, як музика; Трень, трень, трень! — попливло городами і не вгасло над сонною Ташанню, ніби там запрацювала чиясь весела кузня»), А. Головко використав для цього звуковий комплекс шарх! («Сонця нема ще, не сходило. А по степу в хлібах: шарх!.. шарх!.. На гони наскрізь, та низенько під п'ятку вибирає косар (сутужно сей рік і на солому буде) — шарх!.. шарх!..»), а в О. Довженка — ш-ш-шу! ш-ш-шу! («Коса, як бритва, рівно-рівно кладе покіс. Ш-ш-шу/ Ш-ш-шу!..»).

Звуконаслідувальні слова відрізняються від вигуків своєю великою фонетичною варіантністю, що свідчить про їх схематичне, приблизне графічне відображення. Це найбільше спостерігається в художній літературі, бо, прагнучи якнайточніше передати звукове розмаїття навколишнього світу засобами писемного мовлення, автори створюють графічно різні звуконаслідування для позначення спільної ситуації, що функціонують як фонографічні синоніми, пор., напр., дзень, дзінь, дзелень, що використовуються для позначення високих дзвінких і легких звуків, породжених ударами металевих предметів або діями з ними; тік-тік і цок-цок, що передають звучання годинникового механізму.

До звуконаслідувань здебільшого зараховують одиниці типу бух, бах, гуп, клац, стук, трісь і под., що є коренями відповідних дієслів, пор. бухнути, бахнути, гупнути, клацнути, стукнути, тріснути. їх називають ще дієслівними вигуками, вигуковими дієслівними формами, вербоїдам» тощо. Своєю звуковою формою вони відтворюють той чи інший звук, а також указують на швидкість, різкість здійснення дії, напр.: « — Гуляй, душа, без кунтуша! — Та бух! по столу кулаком...» (Панас Мирний); «Не витримав: приложився — ббах! — одна на місці; Ви підходите — націляєтесь.— Бах!— і нема гагари» (Остап Вишня); « — Мовчу я, а в самого серце тільки стук-стук-стук, стук-стук-стук» (Г. Тютюнник).

Питання 64. Дериватологія (словотвір) і її місце в системі науки про мову. Морфологічні і неморфологічні способи словотворення в українській мові.

Словотвір — розділ науки про мову, що вивчає структуру похідного слова і способи утворення нових слів.

Аналогічно до загальноприйнятих термінів "фонологія", "морфологія", "лексикологія" у мовознавстві словотвір нерідко позначається терміном "дериватологія" — від латинського за походженням derivatus ("відведений") — дериват — "похідне слово" і грецького Іоgоs ("учення").

Термін "словотвір" має двояке значення: 1) це сама система словотвірної будови мови, яка утворювалася за своїми внутрішніми законами протягом усього історичного розвитку мови; 2) вчення про словотвірну будову мови як мовознавчу дисципліну. Перше значення — словотвір як процес — є первинним, а друге — словотвір як вчення про словотвірну будову мови — вторинним (Ковалик, 1961 б: 54).

Словотвір, як і мову в цілому, можна вивчати у двох аспектах: діахронічному (від грец. dіа — "через" і chronos— "час") і синхронічному (від грец, sуп — "спільно, разом" і chronos — "час"). У діахронічному аспекті досліджуються певні процеси формування нових слів у ході історичного розвитку мови.

Діахронічний (історичний) словотвір — це вчення про словотвірні процеси та закономірності, які простежуються у похідних словах; про формування словотвірної системи мови, її зміни, розвиток, зміни у структурі похідних слів.

6546850-8826500Синхронічний (описовий) словотвір — це вчення про похідну лексику у її взаємовідношенні з іншими словами на певному етапі розвитку мови протягом певного часу.

Синхронічний словотвір вивчає відношення одиниці., що співіснують, діахронічий — процеси перетворення одних одиниць в інші (Земська, 1973:56).

При синхронічному описі словотвору беруться до уваги деривати, утворені всіма способами словотворення, в яких виявляються "жимі" словотвірні типи (Словотвір, 1979: 7).

Отже, у системі мови має місце словотвірний рівень. Підставою цього є його власна система структурно однакових лінгвоодиниць. Такими одиницями для словотвірного рівня можна вважати систему дериватом, утворених із різнорівневих одиниць — морфем, лексем, словосполучень.

Дериватема — це базова мовна одиниця словотвірного рівня, що характеризується відповідною словотвірною формою і словотвірним значенням.

Словотвірна форма—це не що інше, як поєднання твірної основи чи основ з певним афіксом або афіксами (дериваторами). Отже, дериватеми бувають суфіксальні, префіксальні, постфіксальні, префіксально-суфіксальні та ін. Дериватеми з двома і більше твірними основами поділяються на складні, складносуфіксальні, абревіаційні, зрощеннєві та ін. (Словотвір, 197,9; 36).

1.1. Об'єкт і завдання словотвору

Змістом, предметом словотвору як галузі мовознавчої науки виступає чинна система словотвірної будови конкретної мови.

Об'єктом словотвору є слово, яке вивчається також в інших розділах лінгвістичної науки. У словотворі розглядаються не всі слова, а тільки похідні і не самі по собі, а в їх відношеннях з відповідними твірними, у їх зв'язку з іншими похідними, однотипними за способом словотворення, за моделлю. Компонентами словотвірних відношень є похідність за формою і мотивованість за смислом (Словотвір, 1979:8). Отже, об'єктом словотвору є похідні лексичні одиниці, які розглядаються не лише як окремі похідні слова, а як пенні категорії слів, що мають спільні формальні і семантичні ознаки.

У словотворі вивчаються не будь-які слова, а лише ті, які своєю структурою підказують, чому так, а не інакше названо істоти, речі тощо: промовець — від промовити, полотніти — від полотно (стати білим, як полотно), льонар — від льон, завтрашній — від завтра, мідний від мідь, підлість від підлий.

Об'єкт словотвору визначає і його завдання. Основним завданням словотвору є вивчення структури похідного слова, його складових частин та різних взаємозв'язків між ними. До важливих завдань словотвору належать: вивчення конкретних формальних і семантичних ознак похідних слів, якими вони відрізняються від непохідних; встановлення принципів розрізнення похідних і непохідних слів, вивчення способі» словотворення, словотворчих ресурсів, за якими визначається спосіб словотворе пня; виявлення основних закономірностей і тенденцій, що активно діють у словотворчих процесах постійного збагачення лексичного складу новими утвореннями.

СЛОВОТВОРЕННЯ

Словотворення - розділ науки про мову, що вивчає склад слів (з яких частин вони складаються) та способи їх творення.

БУДОВА СЛОВА

Більшість слів в українській мові складаються з двох і більше частин (морфем). Кожна морфема має своє значення.

Морфема- це найменша неподільна значуща частина. Вона виражає певне лексичнен або граматичне занчення і регулярно відтворюється із своїм значенням у мовленні. Наприклад, у слові літній виділяються три морфеми: літ-н-ій (корінь, суфікс і закінчення), які відтворюються в споріднених словах (літо-о, літ-н-ій, по-літ).

За значенням і роллю в будові слова морфеми поділяються на кореневі і ті, що служать засобами словотворення та творення форм слова.

КОРІНЬ

Корінь слова - це головна частина слова, спільна для всіх споріднених слів (сад- садок - садівник).

Звуковий склад кореня, як правило, однаковий, але іноді внаслідок чергування звуків він частково змінюється (воля® вільний, ход® вихід).

Корінь є носієм речового значення слова, що відображає щось в об'єктивній реальності. Він обов'язково присутній у кожному слові. У споріднених словах корінь об'єднує їх понятійним змістом, хоч вони можуть належати до різних частин мови.

Значення кореня в гнізді споріднених слів уточнюється і конкретизується за допомогою словотворчих суфіксів і префіксів, які без кореня вживатися не можуть.

ПРЕФІКС

Префікс (від лат. prae - попереду і fixus - прикріплений) - це частина слова, що стоїть перед коренем і служить для утворення нових слів чи інших граматичних форм. Словотворчий префікс змінює лексичне значення слова (друкувати® надрукувати, глядач® наглядач).

Формотворчі префікси можуть використовуватись для утворення нових форм слів: робити® доробити (доконаний вид дієслова), видатний® найвидатніший (найвищий ступінь порівняння прикметників).

СУФІКС

Суфікс (від лат. sufficus - прикріплений) - частина слова, що стоїть після кореня і служить для утворення нових слів чи інших граматичних форм:

мудрий + -ість® мудрість; гора + -ськ® гірський.

Формотворчі суфікси використовуються для створення інших граматичних форм, напр., минулого часу дієслова (співати® співав).

Суфікс видозмінює, уточнює лексичне значення кореня і одночасно оформляє разом із закінченням передсуфіксальну частину і все слово, відносячи його до однієї із самостійних частин мови (напр., слова казка, двійка належать до іменників, тому що їх корені каз-ати, дв-а граматично оформлені іменниковим суфіксом -к- і закінченням жіночого роду називного відмінка однини -а).

ЗАКІНЧЕННЯ

Закінчення- це змінна частина слова, яка стоїть найчастіше в кінці слова, вказуючи на відношення з іншими словами у словосполученні і реченні: далек(ий), коханн(я).

Закінчення змінює лише форму слова, не змінюючи його лексичного значення: земл(я), земл(і), земл(ею), на земл(і).

Закінчення може бути нульовим, тобто не виражене звуком.

ПОСТФІКС

Постфікс (від лат. postfixus- прикреплений після)- частина слова, що стоїть у кінці слова після закінчення і служить для утворення нових слів чи нових форм (скажи- скажи-но; кохати - кохатися).

ОСНОВА СЛОВА

Частину слова без закінчення називають основою. Основа слова може складатися лише з одного кореня (ліс, пора), із кореня і суфікса (гір-ськ(ий), із кореня та префікса (при-клад), префікса, кореня і суфікса (за-земл-ен(ий).

Усі слова діляться на слова з непохідними основами (від них утворюються інші слова) і слова з похідними основами.

Непохідні основи мають у своєму складі лише корінь, тому збігаються з ними і не розчленовуються на частини (чорн(ий).

Похідні основи, які мають у своєму складі, крім кореня, ще одну чи більше словотворчих частин (суфікс, префікс, постфікс), розчленовується на частини (сад-ів-ник).

СПОСОБИ ТВОРЕННЯ НОВИХ СЛІВ

Процес творення нових слів у мові також має назву словотворення.

Нові слова утворюються на базі вже існуючих слів чи словосполучень, які називають твірними ( у випадку правда® правдивий твірним словом є правда).

Частину слова, яка входить до складу нового (похідного) слова, у свою чергу, називають твірною основою (вантаж® навантаження® вантажівка® перевантажити).

Твірною основою може бути і ціле твірне слово (дивитися® роздивитися).

Від одного і того ж слова можна утворити кілька інших слів (ліс® лісник, лісок, лісовий, праліс). В усіх цих словах є спільна частина- ліс. І в значеннях цих слів також є спільне:

лісник- людина, що доглядає ліс;

лісок- невеликий ліс;

лісовий (горіх)- горіх, що росте у лісі;

праліс- дуже старий ліс.

Такі слова називаються спорідненими, або спільнокореневими (тому що в них є спільна частина - корінь).

Ряд спільнокоренних слів, що розташовується відповідно до послідовності їх творення (плід® плідний® плідник® плідниковий), називають словотворчим гніздом.

Нові слова здебільшого утворюються за допомогою словотворчих афіксів (префікса, суфікса чи постфікса), які приєднуються до твірної основи.

В українській мові виділяють морфологічні і неморфологічні способи творення слів.

МОРФОЛОГІЧНІ СПОСОБИ СЛОВОТВОРЕННЯ

Морфологічні способи творення слів - основні.

До морфологічних способів належать такі типи творення:

суфіксальний;

префіксальний;

префіксально - суфіксальний;

безафіксний;

складання основ і слів.

СУФІКСАЛЬНИЙ СПОСІБ

Суфіксальний спосіб - це спосіб творення слів за допомогою суфікса (гарячий® гаряченький, слухати® слухач, вітер® вітерець).

ПРЕФІКСАЛЬНИЙ СПОСІБ

Префіксальний спосіб - це спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів (давати® надавати, хто® ніхто, в'язати® вив'язати).

ПРЕФІКСАЛЬНО-СУФІКСАЛЬНИЙ СПОСІБ

Префіксально- суфіксальний спосіб дозволяє створювати слова одночасним додаванням до твірної основи словотворчого префікса і суфікса (межа® безмежний, при дорозі® придорожній).

БЕЗАФІКСНИЙ СПОСІБ

Безафіксний спосіб (відкидання значущих частин) - це спосіб творення слів шляхом укорочення твірного слова (переходити® перехід, нічний® ніч).

ОСНОВОСКЛАДАННЯ

Основоскладання - це такий спосіб творення слів, при якому дві і більше основ поєднуються в одне слово (хмари чесати® хмарочос, синій + жовтий® синьо-жовтий).

СКЛАДАННЯ СКОРОЧЕНИХ СЛІВ

Складання скорочених слів - це спосіб творення слів скороченням основ кількох слів. Твірні основи при цьому можуть бути повними (залізобетонний) і скороченими (абревіатура різних типів - мінпраці, вуз, зарплата, КПІ - Київський політехнічний інсттитут).

Повні основи можуть поєднуватися за допомогою сполучних голосних о (після твердих приголосних), е (після м'яких приголосних) та є (якщо основа закінчується на й): паровоз, світогляд, краєвид, зорепад.

Прикметники, що утворюються на базі підрядної сполуки, пишуться разом (червоноармійський, однокімнатна), а прикметники, утворені за допомогою сурядної сполуки слів, пишуться через дефіс (зелено- білий, науково- технічний).

НЕМОРФОЛОГІЧНІ СПОСОБИ СЛОВОТВОРЕННЯ

При неморфологічних способах творення утворення нового слова відбувається:

через злиття цілого словосполучення; (цього дня® сьогодні, добра ніч® добраніч);

через набуття ним нового значення:

корінь (у рослин)® корінь (у математиці);

супутник (людина)® супутник (літальний апарат);

шляхом переходу однієї частини мови в іншу: завідуючий, операційна, кругом, відпочиваючий.

ТВОРЕННЯ

ЧАСТИН МОВИ

САМОСТІЙНІ ЧАСТИНИ МОВИ

ТВОРЕННЯ ІМЕННИКІВ

Нові іменники найчастіше виникають від іменників, прикметників, числівників і займенників:

за допомогою суфіксів: футбол® футболіст, вчити® вчитель, козацький® козаччина;

за допомогою префіксів: відповідальність® безвідповідальність, матерія® антіматерія;

за допомогою префіксів і суфіксів: борг® заборгованість, безпека® забезпеченість;

-складанням окремих основ: за Карпатами® Закарпаття, південь + американець® південноамериканець;

складанням скорочених слів: спільне підприємство® СП, завідуючий магазином® завмаг;

безафіксним способом: великий® велич, вивозити® вивіз;

переходом прикметників у іменники: приймальня, керуючий.

ТВОРЕННЯ ПРИКМЕТНИКІВ

Нові прикметники творяться від іменників, дієслов та інших прикметників:

за допомогою суфіксів: кімната® кімнатний, рухатися® рухливий, кінь® кінний;

за допомогою префіксів: народ® антинародний, за кордоном® закордонний;

за допомогою префіксів і суфіксів: під землею® підземний, мусити® вимушений;

складанням окремих слів: багато поверхів® багатоповерховий, вічно зелений® вічнозелений;

складанням основ без суфікса та основи з суфіксом: українські + німецькі® україно-німецькі, новий + рік® новорічний;

переходом із інших частин мови: перший номер® перший (кращий) студент.

ТВОРЕННЯ ЧИСЛІВНИКІВ

Числівники творяться:

за допомогою суфіксів: два® двадцять, чотири® чотирнадцять;

складанням: три + сто® триста.

ТВОРЕННЯ ЗАЙМЕННИКІВ

Займенники виникають від інших займенників:

за допомогою суфіксів: хто® хтось, якийсь® якийсь-небудь;

за допомогою префіксів: скільки® декілька, хто® ніхто.

ТВОРЕННЯ ДІЄСЛІВ

Дієслова виникають:

за допомогою суфіксів: зелений® зеленіти, вмивати® вмиватися;

за допомогою префіксів: малювати® намалювати, виконати® перевиконати;

за допомогою префіксів і суфіксів одночасно: бігти® розбігтися, двоє® подвоїти.

ТВОРЕННЯ ПРИСЛІВНИКІВ

Прислівники творяться від іменників, прикметників, числівників, дієслів, дієслівних форм та прислівників:

за допомогою суфіксів: зима® зимою, охайний® охайно;

за допомогою префіксів: учора® позавчора, довго® надовго;

за допомогою префіксів і суфіксів: далеко® здалеку, мій® по-моєму, час® тимчасово;

переходом інших частин мови у прислівники: лежачи на софі® відпочивати лежачи.

СЛУЖБОВІ ЧАСТИНИ МОВИ

ТВОРЕННЯ ПРИЙМЕННИКІВ

Прийменники виникають:

злиттям слів: сховався за пічку® сиділи на запічку, в середині року® знаходитися всередині;

переходом інших частин мови в прийменники: велике коло® сидіти коло хати, чудовий край® край села.

ТВОРЕННЯ СПОЛУЧНИКІВ

Сполучники творяться:

злиттям слів: за + те® зате, що + б® що б, як + би® якби;

переходом інших слів в сполучники: Що сталося? ® Я не певен, що це вірне рішення.

Питання 65. Морфемна будова слова. Характеристика кореня і афіксів.

Морфемна будова слова – це єдність розташованих у закономірній логічній послідовності взаємопов’язаних значущих частин слова (морфем).

Морфема – це найменша неподільна значуща частина слова.

Конкретний вияв морфеми у слові та словоформах (її варіант) називається морфом.

Морфеми бувають кореневі та службові (афіксальні).

Характеристика кореня і афіксів

Корінь - сегментна частина, що є спільною для всіх споріднених слів. Він є центром слова, носієм речового (лексичного) значення. Корінь обов'язково наявний у кожному слові, через що корені кількісно не обмежені (їх кількість постійно збільшується у зв'язку з появою нових слів). Слово може мати у своєму складі два і більше коренів: укр. водогін, англ. blackboard "дошка" (буквально "чорна дошка"), фр. timbre-poste "поштова марка", нім. Worterbuch "словник" (буквально "словникова книжка").

Афікс (від лат. affixus "прикріплений") - службова морфема, приєднана до кореня, яка виражає граматичне і словотвірне значення. Афікси мають лексико-граматичне, тобто дериваційне (руч-к-a, виручити), або власне граматичне, реляційне значення (рука, руки, рукою). Правда, є афікси, які не мають ні дериваційного, ні реляційного значення, а служать лише для поєднання двох коренів в одне слово (рукоділля). Таке значення можна назвати формально-структурним. Деякі афікси виконують формально-класифікаційну функцію, як, наприклад, афікс и- у слові приручити вказує на те, що це дієслово належить до другої дієвідміни (пор. зеленіти, веселіти, де афікс і-вказує на належність цих дієслів до першої дієвідміни). Афікси мають значно абстрактніше значення, ніж корені. На відміну від коренів вони кількісно обмежені, їх можна полічити, подати списком.

Залежно від позиції щодо кореня афікси поділяються на префікси, постфікси, інтерфікси, інфікси, циркумфікси і трансфікси.

Префікс (від лат. praefixus "прикріплений спереду") -афікс, який стоїть перед коренем. Наприклад: заїхати, е-їхати, приїхати, ви-їхати, з"-їхати, пере їхати, доїхати; англ. im possiblc "неможливий", un-known "невідомий", нім. ver-kaufen "продавати", eintreten "входити", aufstehen "вставати". Префікси є в індоєвропейських, семіто-хамітських, кавказьких, австронезійських та інших мовах. Відсутні вони у фіно-угорських, тюркських, монгольських, тунгусо-маньчжурських, корейській, іранській, ескімоській мовах.

Постфікс (від лат. post "після" і fixus "прикріплений") - афікс, що стоїть після кореня. До постфіксів належать суфікси і флексії (закінчення).

Суфікс (від лат. suffixus "прикріплений") - афікс, що стоїть між коренем слова і закінченням: баб уся, знахар к-а, поль-к-а, орлиний; англ. teacher "учитель", eat able "їстівний", beaut і-fui "прекрасний"; нім. Schonheit "краса".

Флексія (від лат. flexio "згинання, відхилення"), або закінчення, - змінний афікс, що стоїть у кінці слова і виражає синтаксичні відношення між словами у словосполученні й реченні. Наприклад: село, білий, англ. reads "читає", нім. fragst "питаєш". Флексія виражає реляційне граматичне значення й утворює різні форми слова. & не можна усунути зі складу слова без руйнування його цільно-оформленості: вікн/о, чорн/ий, розуми і'ий, пиш/у.

У мовознавстві є й інше розуміння постфікса. Дехто схильний ним вважати лише афікс, який стоїть у слові після його закінчення, наприклад, укр. смієшся, рос. трудящийся, нім. Kinderchen, де афікси -ся, -chen стоять після закінчень -єш, -ий, -er.

Інтерфікс (від лат. inter "між" і fixus "прикріплений") - афікс, що стоїть між двома коренями і служить для зв'язку цих коренів у одному складному слові. Наприклад: пароплав, земл-е-мір, нім. Klasse-n-heft "класний зошит", Arbeit-stag "робочий день". Дехто до інтерфіксів відносить й так звані прокладки між коренем і суфіксом, які використовуються для утворення зручної для вимови форми (для уникнення збігу приголосних, фонетичних чергувань тощо): шосе-й-ний, дністровський, ялтинський.

Інфікс (від лат. infixus "вставлений") - афікс, вставлений у середину кореня. Наприклад: гр. elabon "узяв" - la-m-bano "беру", лат. pigment um "фарба" (корінь pig-) - pi-n-go "фарбую", англ. stood "стояв" - st and "стояти".

Циркумфікс (від лат. сігсит "навколо"), або конфікс (від лат. confixus "разом узятий"), - перерваний афікс, який охоплює з двох боків корінь. Як приклад такої морфеми можна назвати нім. ge-t, ge-en, які утворюють форми пасивного дієприкметника (Partizip II): gemach-t "зроблений", ge-lesen "прочитаний". Дехто до циркумфіксів відносить усі випадки префіксально-суфіксального словотворення: за-річ-ч (я), рос. затылок.

Трансфікс (від лат. trans "через, крізь" і fixus "прикріплений") - перерваний афікс, вставлений у перерваний корінь. Трансфікси наявні в арабській мові: bank "банк" - bunuk "банки" (трансфікси а, и-и).

Несегментні морфеми - морфеми, які не можливо вичленити сегментуванням слова.

До них належать нульова морфема і суперсегментні морфеми.

Нульовими можуть бути флексії (вода - водф, зима - зимф; рос. белф - бела), суфікси (киян-ин -- киянф, болгарин-бол-гарф) і префікси (болг. фхубав "гарний, добрий" - по-хубав "кращий" - най-хубав "найкращий").

Суперсегментними (від лат. super "над") є морфеми, які розміщуються над сегментами. Це морфеми наголосу (руки - руки, англ. progress "прогрес", progress "прогресувати") і морфеми тону (в деяких мовах, як, зокрема, в мові тлінгіт, майбутній час дієслова утворюється високим тоном, а минулий - низьким).

Із функціонального погляду афікси поділяються на словотворчі і формотворчі.

Словотворчий афікс - афікс, який служить для творення нових слів. Наприклад: учити - учитель - учите-ль-к-а; англ. read "читати" - reader "читач", friend "друг" - friend-ship "дружба", help "допомога" - helpless "безпорадний, безпомічний", book "книжка" - bookish "книжковий"; нім. Bruder "брат" - Bruderschaft "братерство", schon "гарний" - Schonheit "краса", arbeiten "працювати" - Arbeit-er "робітник".

Формотворчий афікс - афікс, який служить для творення форм того самого слова: стіл - стола, стол-у, ід-у - ідеш - ід-е, голосний - голосн-іш-ий, писати - писа-в - писа-л-и; англ. book "книжка" - books "книжки", write "писати" - writes "пише", нім. Feder "перо" - Feder-n "пера", schreiben "писати" - schreib-e "пиши" - schreibst "пишеш" - schreibt "пише".

Як бачимо, формотворчі афікси поділяються на флективні, що служать для словозміни (стол-а, стол-у, ід-у, ідеш), і власне формотворчі, які, як правило, займають позицію між коренем і флексією (голосніший, писа-л-и).

Є випадки, коли деякі афікси можна одночасно інтерпретувати як словотворчі і як формотворчі. До цих випадків належать префіксальне творення дієслівних видів (писати - на-писати, підписати, с-писати, переписати тощо), де префікс утворює форму доконаного виду і нове слово, та суфіксальне творення іменників зі значенням одиничності, як, наприклад, горох - горошина (суфікс -ин-творить і нове слово, і нову форму жіночого роду).

Питання 66. Поняття морфеми і морфа. Аломорф і варіант морфеми.

Морфема (грец. цорсрг| — вигляд, форма) — це найменша

неподільна значуща частина слова. Морфема є носієм певного

лексичного чи граматичного значення і регулярно відтворюється

у процесі мовлення відповідно до моделей слів, властивих певній

мові. Наприклад, у слові братній виділяються три морфеми:

брат-н-ій; перша з них наявна в споріднених словах брат,

братів, брататися, братство; друга — властива прикмет-

никам відіменникового творення на зразок муж-н-ій, друж-н-

ій (від друг), а третя — функціонує в усіх прикметниках м’якої

групи в називному відмінку.

Вияв морфеми у слові і його словоформах позначається

терміном «морф» («морфа»).

Морф (морфа) — конкретний вияв морфеми, найменша

значуща частина, що виділяється у складі певної конкретної

словоформи слова; те саме, що й варіант морфеми.

Аломорф (аломорфа) — це морф певної морфеми, що за-

знав фонетичної модифікації, зумовленої звуковим складом

сусідніх морфів або формальною будовою слова. Наприклад,

морфема з в українській мові може мати звукові варіанти з-,

зі-, із-, с-: збити, зійти, ізняти, спитати. Виявом однієї

кореневої морфеми є аломорфи род- і рід- у словах родити,

родина, рід, рідня.

Кореневі аломорфи слід відрізняти від суплетивних коренів.

Суплетивними є корені двох слів, від яких творяться супле-

тивні форми одного слова. Наприклад: поганий — гірший,

найгірший; брати — взяти; я — мене, мені; ми — нас, нам;

він — його, йому.

Питання 67. Словосполучення як синтаксична одиниця. Питання про обсяг поняття «словосполучення». Класифікація словосполучень.

Словосполучення — це така синтаксична одиниця, що утво­рюється поєднанням двох або більше повнозначних слів, пов'я­заних між собою підрядним зв'язком і певними лексико-гра­матичними відношеннями і виражає єдине, але розчленоване поняття. Повнозначні слова, що входять до складу слово­сполучення, нерівноправні: одне з них пояснюване, а друге — пояснювальне. Пояснюване слово називається головним, опор­ним, або стрижневим, а пояснювальне — залежним.

Словосполучення — складне найменування явищ дійсності, в якому повнозначні слова передають окремі деталі, розрізнюючи ознаки як елементи складного поняття. Це таке поєднання повнозначних слів, яке слугує для позначення явищ дійсності в їх зв'язках і підношеннях. Отже, основною функцією слово­сполучення ( помиї.11 инпа, тобто функція називання. Входячи ришм і окремими снопами до складу речення як елементи його структури, слоінкінніучснняс однією ч основних синтаксичних одиниць.

Ча низкою властивостей словосполучення наближені до ок­ремих слів: І) словосполученню, як і слову, властива номі­нативна функція — воно також означає предмети та явища дійсності, але дає їх повнішу, конкретнішу назву (пор.: лист і лавровий лист, вода і дистильована вода); 2) словосполучення не є комунікативною одиницею, а набуває комунікативної функції лише в реченні, входячи до його складу як структурний елемент; 3) словосполучення, подібно до слова, не має пре­дикативних значень та інтонації повідомлення; 4) словосполу­чення має систему форм, або парадигму, яка зумовлена систе­мою форм головного, стрижневого слова (пор., наприклад:роз­порядження декана, розпорядженню декана, розпорядженням декана тощо).

Поряд зі спільними ознаками словосполучення і слово мають низку відмінностей. Найхарактернішими серед них є такі: 1) конкретне словосполучення утворюється у процесі спілкування за певною схемою, тоді як слово існує в мові як готова одиниця; 2) порівняно зі словом словосполучення має складнішу структуру: воно утворюється з двох або більше пов­нозначних слів, поєднаних підрядним зв'язком, одне з яких є головним, стрижневим, а друге — залежним; 3) словосполучення порівняно зі словом конкретніші за характером позначува-них явищ дійсності (див. наведені вище приклади), хоч в окремих випадках конкретнішу назву подає слово (пор.: суха трава і сіно).

Слугуючи «будівельним матеріалом» для речення, словосполучення тісно пов'язані з ним і мають як спільні, так і відмінні ознаки, зокрема: 1) словосполученню не властиві такі синтаксичні категорії, як предикативність і модальність, що є найхарактернішими ознаками речення; 2) на відміну від речення словосполученню не властива інтонаційна завершеність; 3) якщо словосполучення будується лише за принципом залежності одного компонента від іншого, то для речення властива більша різноманітність синтаксичних зв'язків; 4) словосполученню притаманна лише номінативна функція, а комунікативну воно іігшичнй виконує тільки в реченні; 5) у складі речення словосполучення можуть перебудовуватися і навіть розпадатися.

У кожній моїй словосполучення організуються по-своєму, т пласі иними їй законами сполучуваності слів. Саме ці законо-мірпості найбільшою мірою визначають специфіку синтаксису кожної національної мови, в тому числі й мов, найближче споріднених між собою.

§ 6. Синтаксичні відношення у словосполученні

Слова, що входять до складу словосполучень, перебувають у певних семантико-синтаксичних відношеннях, які, у свою чергу, ґрунтуються на взаємодії їх лексичних значень і граматичних форм. Ці відношення зводяться до трьох основних різновидів: атрибутивних, об'єктних, обставинних.

Залежно від семантико-синтаксичних відношень розрізняють і три основні типи словосполучень: 1) атрибутивні; 2) об'єктні; 3) обставинні.

В атрибутивних словосполученнях у ролі головного слова виступають іменники або субстантивовані слова, які є на-івами предметів чи опредметнених понять, а в ролі залежного — слова, що розкривають постійні чи змінні ознаки стрижневих, головних слів, а саме: 1) прикметники (велика земля, ясний місяць, учорашній день, батькова хата); 2) займенники, співвідносні з прикметниками (наш університет, твоя книжка); 3) порядкові числівники (дванадцятий місяць, перша весна); 4) дієприкметники (засохла квітка, виконане завдан­ня); 5) іменники з прийменниками і без них (хата батька, людина в окулярах); 6) прислівники (робота по-новому, екскур­сія нашвидкуруч); 7) інфінітив (уміння розповідати, наказ виступати).

В об'єктних словосполученнях у ролі головного слова можуть виступати: 1) перехідні дієслова, а в ролі залежного — іменники у знахідному (родовому) відмінку без прийменника (читати книжку, виконувати завдання, написати листа);

2) інші дієслова, а в ролі залежного слова — іменники в ін­

ших непрямих відмінках як з прийменниками, так і без них

(малювати олівцем, сказати товаришеві, розмовляти з друзями,

працювати над рукописом), а також займенники (зустрічати

його, турбуватися про когось), числівники (знайти першого),

субстантивовані слона (поважати сміливого, захоплюватися

хоробрим).; 3) іменники чи прикметники, співвідносні з діє­

словами, а в ролі залежного — іменник (готовий до праці —

готуватися до праці, формування світогляду — формувати

світогляд);

Проміжними між об'єктними і атрибутивними є об'єктно-атрибутивні словосполучення, в яких залежне слово, виражене іменником з прийменником, характеризує головне слово, виражене також іменником: »а матеріалом (мор.: будинок з цег­ли -- цегляний будинок), за наявністю або відсутністю якихось предметів (пор.: людини беї досвіду — недосвідчена людина, птах без крил безкрилий птах, човен з мотором — моторний човен).

В обстніїишіих словосполученнях залежними словами зазвичай вистунаюіі» прислівники, а в ролі головного можуть бути: 1) дієслова (іти повільно, працювати

наполегливо, відповідати добре); 2) прикметники (дуже міцний, надзвичайно уважний);

3) прислівники (надзвичайно близько, дуже погано). У ролі за­

лежного слова у цих словосполученнях можуть виступати та­

кож іменники в місцевому відмінку з прийменниками при

стрижневому (головному) слові, вираженому дієсловом (полю­

вати в лісі, плавати в морі).

Обставинні значення можуть ускладнюватися об'єктними і передавати об'єктно-обставинні відношення. Ці словосполучення є проміжними між об'єктними й обставинними. У них стрижневим (головним) словом виступає дієслово, а залежним—іменник з прийменником у значенні місця (покласти в кишеню, носити за пазухою, тримати в портфелі, капати з даху, падати з дерева).

§ 7. Типи зв'язку слів у словосполученні

Словосполучення будуються на основі підрядного зв'язку між словами, що входять до їх складу. Суть цього зв'язку поля­гає у граматичній залежності одного слова від іншого, за якої наявність залежного (підпорядкованого) слова у певній фор­мі визначається категоріальними властивостями головного, стрижневого (підпорядковуючого). В українській мові розріз­няють три типи підрядного зв'язку: 1) узгодження; 2) керування; 3) прилягання.

Узгодженням називається такий тип підрядного зв'язку, за якого форми словозміни залежного слова повністю або частково уподібнюються до форм стрижневого (головного) слова. Стрижневим (головним) словом при узгодженні виступають іменник, займенник, співвідносний з іменником, або субстантивоване слово, а залежним — прикметник, дієприкметник, займенник, співвідносний з прикметником, порядковий числівник. Наприклад: цікава книжки, прочитана книжка, моя книжка, перша книжка. І Ірії узгодженні іміна форми стрижневого (головного) слона неминуче

зумовлює відповідну зміну залежного. Наприклад: шмовш'і ранок зимового райку, зимовому ранку, зимовим ранком і т. ін.

Узгодження може бути повним і неповним. Повним воно є, якщо всі можливі форми залежного слова уподібнюються фор­мам головного (див. попередній приклад). За неповного узгодження формам стрижневого (головного) слова уподібнюються не всі можливі форми залежного, а тільки їх частина. Так, у словосполученнях на зразок місто Одеса, місто Київ узгодження є лише в числі й відмінку і немає в роді (пор.: міста Одеси, міста Кисни, містом Одесою, містом Києвом, у місті Одесі, у місті Кисві і т. ін.), у словосполученнях озеро Балатон, озеро Балхаш узгодження наявне лише в числі (пор.: озера Балатон, озера Балхаш, озером Балатон, озером Балхаш, в озері Балатон, в озері Балхаш).

Керуванням називається такий тип підрядного зв'язку, за

якого головне слово потребує від залежного певної відмінкової

форми, що залишається постійною за будь-якої зміни головно­

го слова;

Керувати можуть усі повнозначні слова, а бути керованими — тільки ті з них, що змінюються за відмінками. Залежно від морфологічного вияву головного слова розрізняють керування: придієслівне {читати книжку), приіменне {захоплення книжкою, чотири броди), прислівникове {вниз по сходах, близько від міста). Отже, головним словом при керуванні може бути: 1) іменник {розпорядження декана, виконання завдання, полювання на зайців); 2) прикметник {останній з могікан, старший за віком); 3) числівник {п 'ять кроків, перший зі спортсменів); 4) займенник {хтось із студентів, декому з нас); 5) прислівник {задушно від спеки, недалеко від матері); 6) дієслово {зустріти товариша, захоплюватися полюванням, полювати на зайців). Залежним словом при керуванні найчастіше є іменник (пор. наведені вище приклади), а також займенник та будь-яке субстантиво-ване слово {останній з них, найвищий за всіх, перший з хоробрих, рівнятись на кращих, одне з двох, поділити на трьох, видно кожному).

При керуванні відмінок залежного слова зумовлюється лексичним і граматичним значенням головного слова.

Залежно від участі прийменників у вираженні відношень між словами розрізняють керування прийменникове, опосередко­ване {піти за книжкою, знати про книжку) і безприйменникове, безпосереднє {староста групи, видно кожному).

За характером сполучуваності компонентів керування буває сильне і слабке. При сильному керуванні стрижневе (го­ловне) слово потребує від залежного певної відмінкової форми {читати книжку, зустріти товариша, звертатися до учнів). При цьому псина відмінкова форма залежного слова зумовлюється семантикою стрижневого (головного), вираженого дієсловом, яке Осі ііііого ( семантично неповноцінним. При слабкому керуванні ііаяніїісгь залежного компонента не є обов'язковою і не пи'інвмас і ьсм лексико-граматичними властивостями стрижневого (головного) слова {.жити в селі, виїхати серед тижня, зайти без попередження).

Приляганням називається такий тип підрядного зв'язку, за якого залежне слово, будучи незмінним, граматично не виявляє своєї залежності від головного слова словосполучення, а пов'язується з ним лише за змістом.

У ролі залежних слів у словосполученнях, організованих способом прилягання, зазвичай виступають прислівники і дієслівні незмінні форми—дієприслівник та інфінітив, а також ідіоми, а в ролі головних, до яких прилягають невідмінювані члени словосполучення, — дієслова {добре вчитися, посміхнутися скупо, іти поспішаючи, намагатися допомогти), а також прислівники, зокрема так,звані предикативні {слід подумати, треба вчитися), прикметники {давно відремонтований, здатний працювати, готовий виїхати) й іменники {вміння працювати, біг наввипередки).

Окрім узгодження, керування і прилягання, серед типів підрядного зв'язку деякі вчені (Л. А. Булаховський та ін.) ви­окремлюють також тяжіння — особливий різновид синтаксичного зв'язку, за якого залежне слово, що стоїть після присудка і підпорядковується йому (виступає в ролі повнозначної зв'язки при іменному складеному присудку), семантично тяжіє до підмета й опосередковано (через присудок) пояснює його, узгоджуючись з ним у роді, числі й відмінку.

У ролі залежного слова при тяжінні виступають прикметники, дієприкметники, а також порядкові числівники і займенники прикметникового типу, які формально узгоджуються з підметом, але не означають його. Пор., наприклад: Непроглядний гай стоїть тихий та спокійний, темний та свіжий (М. В.); Він соромився, що йде повз них (поранених), рум'яний і здивований (О. Г.).

Слова-присудки, при яких найчастіше спостерігаються випадки тяжіння, — це різні форми від дієслів стояти, лежати, ходити та від семантично споріднених з ними. Тяжіння найчастіше зустрічається в художній літературі, хоча трапляється й у розмовному мовленні.

§ 8. Класифікація словосполучень

Залежно під принципу, що береться за основу, словосполучення можуть класифікуватися по-різному. За структурою (кількістю складових частин) вони поділяються на дві структурні моделі (типи): прості й складні.

Прості словосполучення переважно двочленні (бінарні), що складаються з двох повнозначних членів, з яких один є голов­ним (стрижневим), а другий—залежним. Такі словосполучення означають одне розчленоване поняття: зелений гай, духмяне поле, вчитися в університеті, написати листа, дуже швидко та ін. До простих словосполучень належать також словосполучення з аналітичними синтаксичними формами, що нерідко еквівалентні двослівним словосполученням (пор.: буду читати книжку — читатиму книжку, прочитаю книжку, найбільш уживане слово — найуживаніше слово), а також словосполучення із залежним компонентом, вираженим нерозчленованим словосполученням чи фразеологізмом, що також може бути еквівалентним одному слову (пор.: любить точити ляси — любить поговорити, хлопчина тринадцяти літ — тринадцятилітній хлопчина, баскетболіст високий на зріст — високорослий баскетболіст).

Складнісловосполучення — це словосполучення, в яких будь-який із компонентів поширений повнозначними словами. Вони можуть утворюватися поширенням: 1) простого словосполучення залежним від нього словом {швидко йти вулицею, захоплено читати роман, дуже рішучий у діях, найближчий друг брата); 2) головного слова залежним від нього словосполученням (перевірка домашнього завдання, написати курсову роботу, будинок з гарним фасадом); 3) головного слова двома залежними компонентами, які граматично між собою не пов'язані (пор.: написати листа братові — написати листа і написати братові; підвезти товариша на машині — підвезти товариша і підвезти на машині).

За характером зв'язку компонентів розрізняють такі словосполучення: 1) синтаксично вільні; 2) синтаксично нерозкладні (невільні). Синтаксично вільнісловосполучення, щоразу вільно утворюючись у момент мовлення, легко розкладаються на складові частини, причому лексичне значення повнозначних слів, що є компонентами таких словосполучень, повністю зберігається й обидва вони виступають як окремі члени речення (пор.: читає книжку — він із захопленням читає книжку, де читає — присудок, а книжку — додаток). Синтаксично нерозкладними(невільними) є словосполучення, що синтаксично не розчленовуються на складові компоненти й виконують у реченні єдину синтаксичну функцію, виступаючи одним членом речення, хоча й складаються з лексично самостійних, повнозначних слів. У таких словосполученнях один із компонентів лексично послаблений (словосполучення підвищеної потужності, високий на зріст, нової конструкції у висловах трактор підвищеної потужності, баскетболіст високий на зріст, машина нової конструкції, девони виступають у функції означення). До синтаксично нерозкладних належать також словосполучення три дні, кілька учнів, п 'ять зошитів, багато людей тощо, у яких стрижневі слова (три, кілька, п 'ять, багато) лексично пов'язані з другим компонентом, а все словосполучення виступає як один член речення. Такими є і фразеологізовані словосполучення, що в реченні виступають у ролі одного члена речення, а своїм значенням співвідносні з окремим словом (наприклад: замилювати очі — обманювати, прикусити язика — замовкнути, пекти раків — червоніти, продавати зуби — сміятися та ін.).

Залежно від морфологічного вираження головного слова серед словосполучень виокремлюють три основні типи: 1) іменні; 2) дієслівні (вербальні); 3) прислівникові (адвербіальні).

В іменнихсловосполученнях головним словом можуть бути іменник, прикметник, числівник, займенник. Залежно від того, яка з іменних частин мови виступає у ролі головного слова, розрізняють чотири підтипи їх: 1) іменникові (субстантивні); 2) прикметникові (ад'єктивні); 3) числівникові (нумеральні); 4) займенникові (прономінальні).

В іменниковихсловосполученнях головним словом є іменник, з яким поєднуються: 1) іменники в усіх непрямих відмінках як з прийменниками, так і без них: берег річки, вогні маяка, цвіт яблуні, вітер з моря, прогулянка до лісу, мрії про подорож:, ніч перед боєм; 2) прикметники: чисте небо, київські каштани, батькова хата, свіже повітря, найвищі показники, студентський ансамбль; 3) порядкові числівники: перший рік, третій удар, двадцяте століття; 4) займенники, співвідносні з прикметниками: моя книжка, наша епоха, кожний день, якийсь поїзд, увесь місяць; 5) дієприкметники: пожовкла трава, написана стаття, замерзла вода; 6) прислівники: читання вголос, полювання взимку, шапка набакир; 7) інфінітив: бажання вчитися, майстер говорити.

У прикметниковихсловосполученнях у ролі головного слова виступає прикметник, який поєднується: 1) з іменником у непрямих відмінках з прийменниками і без них: повний енергії, сильні духом, скупий на слова, хворий на грип, запальний з дитинства; 2) з прислівником: занадто запальний, дуже цікавий, завжди радісний; 3) з інфінітивом: схильний узагальнювати, здатний працювати, готовий відповідати; 4) із займенником: потрібний мечі, справедливий до нього, зручний для мене, при-емнип для всіх.

У числівниковихсловосполученнях головним словом є порядковий, кількісний, збірний або дробовий числівник, який може сполучатися: 1) з іменником: перший за списком, три товариші, один з братів, п'ятеро дівчат, півтора відра; 2) з кількісним числівником: перші два, один із трьох; 3) із займенником: третій від нас, один з них; 4) з прислівником: другий знизу, третій справа.

У займенниковихсловосполученнях головним словом є означальний, неозначений або вказівний займенник, з яким по­єднуються: 1) прикметники: хтось чужий, щось нове; 2) іменники: дехто з дівчат, хтось зі студентів, той із пасажирів, щось із речей; 3) займенники: хтось із нас, кожний з них.

У дієслівнихсловосполученнях головним словом виступає дієслово в усіх його формах, а залежне може бути виражене:

1) іменником у непрямих відмінках як з прийменниками, так

і без них: читати (читаю, читатиму, читав, читав би, читай­

те, читаючи) книжку, допомогти порадою, писати олівцем,

писати на адресу, приходити без запізнення, стукати у двері;

2) ційменником у різних відмінкових формах: шанувати його, переживати за нього, працювати без нього (з ним, за нього); 3) прислівником: гарно малювати, повернутися влітку, йти назустріч, двічі приходити; 4) інфінітивом: учитися малювати, рекомендував прочитати, просить залишитися; 5) дієприслівником: іти не оглядаючись, писав не зупиняючись, читав захоплюючись.

У прислівникових словосполученнях головним словом є прислівник, який може поєднуватися: 1) з іменниками (з приймен­никами і без них): вище дерева, нижче хати, високо над головою, низько над землею, далеко за річкою, вдосвіта перед ранком; 2) із субстантивованими словами: далеко від рідних і близьких, разом зі старшими; 3) із займенниками (зрідка): далеко від нас, краще за всіх; 4) з прислівниками: зовсім повільно, досить швидко, трохи швидше, дуже рано, дуже добре.

Найпоширенішими словосполученнями в українській мові є іменникові й дієслівні.