Культурне життя України в роки «застою» | MegaDOCs

Культурне життя України в роки «застою»

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ В РОКИ «ЗАСТОЮ» (1964-1985)

1.1 Усунення від влади М. Хрущова

1.2 Зміни в структурі партійно-державного керівництва України.

1.3 Українське керівництво другої половини 1960-х — першої половини 1980-х років.

1.4 Ідеологічні орієнтири партійно-державного керівництва.

РОЗДІЛ 2. КУЛЬТУРА В СЕРЕДИНІ 1960-х - У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1980-х років

2.1 Освіта

2.2 Стан науки: здобутки та проблеми

2.3 Розвиток літератури

2.4 Суперечності в розвитку українського мистецтва

2.5 Формування опозиційних течій у культурі та реакція на них влади.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало само здійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики, що творилася за вказівками «керівної і спрямовуючої». Така політика завдала як життю народу, так і його культуро творенню свої далеко не оптимальні ритми, точніше — аритмію. Звівши постулат світогляду «буття визнає свідомість» у ранг державної ідеології, радянська влада закріпила в суспільній практиці пріоритети за матеріальною, виробничою сферою, відсунувши на другий план нематеріальну сферу — освіту, охорону здоров'я, мистецтво, культуру та ін. Звідси і коріння залишкового принципу фінансування цих сфер, які впродовж багатьох десятиріч визначали формування державного бюджету в колишньому СРСР, а отже, і в Україні. Тому цілком зрозуміло, чому за всю свою історію радянська влада не збудувала в Києві жодного художнього театру.

При цьому праця розумова, праця інтелігенції протиставлялася праці робітників і селян. Інтелігентну людину вважали за представника «прошарку суспільства». В результаті цього втрачено орієнтири до загальнолюдських духовних цінностей, наших національних культур, до розуму і свідомості людини.

Приниження ролі інтелектуалів, яке панувало в колишньому СРСР, низький професійний і творчий рівень значної частини фахівців призвели до відставання «соціалізму» у багатьох сферах діяльності. Це ще один із переконливих доказів того, що ні економічний, ні науково-технічний розвиток не повинні здійснюватися за рахунок культури, що ігнорування проблем культурного поступу обертається економічною стагнацією. Саме це і сталося в 70—80-х роках. У цей час в економіці, соціальній і духовній сферах накопичуються невирішені Проблеми, з являються застійні явища, утворюється свого роду механізм гальмування. На початку 80-х років ця тенденція стає визначальною. Таким був головний підсумок тривалого панування тоталітарного режиму в країні.

Однак, незважаючи на істотні недоліки, що мали міси,е у другій половині 60—80-х років, культурне життя не переривалося та мало певні здобутки. Це стосується насамперед народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. Внаслідок цього тривало вдосконалення її системи, було завершено перехід до загальної середньої освіти, внесено зміни до шкільної структури. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введено трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. У республіці на кінець 80-х років функціонувало понад ЗО тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

Постійну увагу держава приділяла і розширенню підготовки фахівців для народного господарства та культури у системі вищої і середньої спеціальної освіти. З цією метою було об'єднано малі вищі: навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вузів, збільшено прийом до вузів, особливо інженерних спеціальностей, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984/85 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60—70-х років Україна одержала майже 4 млн фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн — з вищою.

Повністю підконтрольними в умовах тоталітарного режиму виявля-ються література та мистецтво. В другій половині 60—80-х рр. ЦК КПРС, ЦК Компартії України прийняли ряд постанов з питань літератури, в яких партійні організації зобов'язувалися посилити непримиренну боротьбу з будь-якими проявами українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості і місництва. Постанови ЦК КПРС з питань літератури і мистецтва, прийняті в 1946—1948 pp., в яких різко і несправедливо засуджувалась творча діяльність ряду митців, були скасовані лише в 1990 р. Керуючись ними, «стражі» партійності, класовості та інтернаціоналізму «викривали» носіїв «бацил» націоналізму і сепаратизму, цькували видатних діячів української творчої інтелігенції.

На зламі 60—70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність.

Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовицького терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час «суслівської» русифікації. А 24 травня 1964 р. у рік 150-літнього ювілею Т. Шевченка була «організована» пожежа в Центральній бібліотеці Академії наук УРСР. З семи поверхів бібліотеки згорів «чомусь» саме той, де була україністика — 600 тис. томів цінних творів, рідкісних видань дореволюційного періоду, унікальні архіви. Згоріли також спеціальні фонди україністики, які до 1932 р. збиралися за вказівкою М. Скрипника.

РОЗДІЛ 1. СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ В РОКИ «ЗАСТОЮ» (1964-1985)

1.1Усунення від влади М. Хрущова

Партійна олігархія та наближена до неї вища номенклатура своїм головним завданням убачали утримання при владі. Сформовані за сталінських часів, вони не могли прийняти ідеї економічних реформ, що вели до зростання самостійності підприємств і господарських керівників, не могли дозволити лібералізації суспільних відносин, духовно-інтелектуальної сфери. Перші ж прояви пом’якшення тоталітарного режиму продемонстрували, що в суспільстві живе дух критичності й опозиційності. Його зміцнення загрожувало спочатку втратою контролю над суспільством, а потім — втратою влади. Цю загрозу вони справедливо пов’язували з особою М. Хрущова, який проводив курс на десталінізацію й лібералізацію суспільно-політичного життя та певне послаблення командно-адміністративних методів управління господарством.

Зрозуміло, що ці зміни мали поверховий характер. Тому влада першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова опиралася на підтримку партійного апарату. Проте він не зважав на його групові (корпоративні) інтереси. Виходячи з власних уподобань, М. Хрущов переміщував високих партійних функціонерів на посади в регіони, не враховуючи їхніх інтересів і побажань. Він примусив XXII з’їзд КПРС включити до партійного статуту пункт, за яким на кожних чергових виборах склад ЦК КПРС мав оновлюватися щонайменше на чверть, склад ЦК союзних республік та обкомів — на третину, а міськкомів і райкомів — на половину. При цьому члени керівних парторганів могли обиратися не більше ніж на три терміни підряд. Отже, Хрущов поставив під загрозу кар’єру і добробут кожного партійного керівника.

Скориставшись лібералізацією методів державного управління, компартійно-державна номенклатура організувала змову. Її підготовка якраз припала на час суттєвого послаблення позицій Хрущова невдачами у внутрішній і зовнішній політиці: Карибською кризою, розривом з комуністичним Китаєм, гострою економічною кризою, падінням керованості економіки, неврожаєм 1963 р. та масовим невдоволенням з приводу підвищення роздрібних цін на м’ясні та молочні товари.

Згуртувавшись навколо Леоніда Брежнєва та Миколи Підгорного, змовники на жовтневому (1964) пленумі ЦК КПРС усунули М. Хрущова від влади під приводом очищення партійного керівництва від проявів культу особи, суб’єктивістських і волюнтаристських методів керівництва. Першому секретареві нагадали, що вищим органом в одержавленій комуністичній партії є не Президія ЦК КПРС, де Хрущов домінував, а Центральний комітету повному складі. Ідучи до влади, Л. Брежнєв опирався і на підтримку української комуністичної організації. Конфлікт М. Хрущова з українським керівництвом наростав із кількох причин. По-перше, союзний лідер, шукаючи виправдання своїм невдачам із реформами в сільському господарстві, постійно докоряв українським керівникам за невміле керівництво справами сільського господарства. Це призвело навіть до гострої відкритої сутички між М. Хрущовим і першим секретарем ЦК КПУ М. Підгорним на одному з пленумів ЦК КПРС.

Ще вагомішою причиною конфлікту стала реорганізація управління промисловістю. Створення раднаргоспів М. Хрущов розглядав як удосконалення централізованого управління. Українські ж керівники за їх створенням убачали важливий крок до розширення господарських повноважень українських органів влади. У республіканській партійній пресі з’явилися статті, у яких зазначалося, що в УРСР виробляється половина залізорудної продукції СРСР, майже 60 % сталі, 33 % вугілля. Ці цифри наочно доводили, що Україна, як надзвичайно вагома складова народногосподарського комплексу СРСР, заслуговує на розширення економічних прав. Це розширення республіканське керівництво витлумачувало як відновлення принципів ленінської національної політики й з неприязпю ставилося до масового переведення російських чиновників, яких після розпуску союзних галузевих міністерств переводили на керівні посади в українські раднаргоспи.

Найяскравішим проявом прагнення тогочасного українського керівництва до економічного автономізму стало рішення ЦК КПУ 1957 р. про передачу українському Держнлану функції планування і контролю над усією республіканською економікою.

Проте Хрущов і московське керівництво розцінювало заяви про розширення економічних прав й неприязні настрої до московського чиновництва як прояви шкідливого «місництва», рівноцінного буржуазному націоналізму. Конфлікт посилився і через зміщення О. Кириченка (колишнього першого секретаря ЦК КПУ) з високої кремлівської посади на другорядну посаду обкомівського рівня. Це перекреслювало кар’єрні сподівання багатьох українських функціонерів, які вважали Кириченка наступником Хрущова.

З відставкою М. Хрущова завершилася доба реформ, експериментів і лібералізації суспільно-політичного життя.

1.2 Зміни в структурі партійно-державного керівництва України

Сутність жовтневого «тихого перевороту» полягала в збереженні й консервації відносин і тоталітарної системи, що сформувалися в сталінський період. Усунувши Хрущова від влади, партійно-державна бюрократія знову зміцнила своє становище, а під час роботи XXIII з’їзду КПРС остаточно усунула загрозу своєму пануванню. Замість чітких вимог статуту про систематичну й широку заміну складу керівних партійних органів було внесено невиразне формулювання про «систематичне оновлення» складу партійних органів і одночасне дотримання принципу «наступності керівництва».

Позбавивши партійно-державну олігархію та номенклатуру від небезпек реформаторства, прийшовши до влади як компромісна постать, що одночасно задовольняла як сталіністів, так і прихильників лібералізації режиму, Л. Брежнєв поступово зміцнював і особисту владу. У 1966 р. за його наполяганнями було відновлено посаду генерального секретаря ЦК КПРС. У 1977 р. його було обрано головою Президії Верховної Ради СРСР. Отже, уперше в історії Радянського Союзу в руках однієї особи було сконцентровано як партійну, так і державну владу.

У структуру своєї влади він заклав принцип стабільності. Компартійно-радянська номенклатура в центрі й на периферії завжди боялася різких змін у політиці. Сталінський терор, хрущовські реформи постійно загрожували дестабілізацією їх становища. Брежнєв уперше дав їм можливість відчути безпеку та стабільність. Стабільність гарантувалася тим, що державне керівництво стало свідомо ухилятися від розв’язання назрілих суспільних проблем. Адже кожна серйозна проблема в ході розв’язання потребувала нестандартних, оригінальних рішень, запропонованих творчими людьми, а отже, — потребувала кадрових переміщень. Консерватори ж, очолені Л. Брежнєвим, робили вигляд, що в суспільстві всі проблеми вже вирішені. Спроби ж небайдужих людей привернути увагу суспільства й влади до суперечностей оцінювалися як наклеп, вияви хворої психіки, антирадянщина. У такий спосіб у країні замість стабільності на два десятиліття утвердився застій. Заради зміцнення свого владного становища Л. Брежнєв обмежив роль ЦК КПРС як колективного органу вищої партійної влади. Наприкінці 1960-х років пленуми ЦК КПРС скликалися лише двічі на рік і тривали не довше, як один день. Це перетворило пленуми ЦК на швидкоплинні партійні зібрання, що скликалися заради формального схвалення рішень, обдуманих і прийнятих на засіданнях політбюро.

1.3 Українське керівництво другої половини 1960-х — першої половини 1980-х років

Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест не вписувався в образ політика періоду неосталінізму. Він став яскравим уособленням тих офіційно автономістських прагнень, якими пройнялася українська партійно-державна верхівка в роки десталінізації. Цей політичний діяч брав на себе сміливість відстоювати економічні інтереси України перед союзним центром. Так, П. Шелест активно захищав вугільну промисловість Донбасу, вимагав вивільнення зовнішньої торгівлі України з-під опіки союзних відомств. Він не сприймав доцільності тієї широкої політики русифікації, яка була розгорнута в Україні в післявоєнний час, прихильно ставився до української мови та мистецтва. При цьому своє ставлення демонстрував в офіційній обстановці, виступаючи на V з’їзді письменників України в 1966 p., перед студентами Київського університету в 1968 р. Секретар ЦК КПУ з ідеології А. Скаба в липні 1965 р. дав указівку всім вищим навчальним закладам України за тримісячний термін перейти на викладання навчальних дисциплін українською мовою.

Петро Шелест підтримував зусилля української інтелігенції щодо увічнення історії запорозького козацтва (він і сам походив із козацького роду). У вересні 1965 р. була прийнята постанова Ради міністрів УРСР, що оголошувала острів Хортицю Державним історико-культурним заповідником. Український лідер захищав від ідеологічного переслідування окремих діячів української культури, зокрема І. Дзюбу та І. Світличного.

При цьому П. Шелест залишався типовим діячем радянського часу. Він був досить активним учасником змови проти М. Хрущова. Саме за часів його керівництва в серпні-вересні 1965 р. та січні-квітні 1972 р. відбулися масові арешти представників українського національного руху. Він був одним з ініціаторів придушення «Празької весни», щоб не допустити в Україну проникнення щонайменших антирадянських настроїв.

Однак його самостійність у прийнятті рішень, власні погляди на події були розцінені брежнєвським керівництвом як прояви «місництва» та «націоналізму», і це спричинило його усунення від керівництва Україною. Його книжку «Україно наша Радянська», що вийшла друком у 1970 p., було вилучено з продажу та бібліотек. Петра Шелеста звинуватили в націоналістичних поглядах, в ідеалізації Запорозької Січі та козацтва. У назві цієї книжки «виявили» криптограму «УНР» — абревіатуру Української Народної Республіки. У травні 1972 р. на посаду першого секретаря ЦК КПУ був призначений перевірений і стабільний у поглядах і поведінці Володимир Щербицький — представник того ж «дніпропетровського ядра», з якого вийшов і Л. Брежнєв. Секретарем з ідеології було призначено Валентина Маланюка, полум’яного поборника ідеї «злиття націй», що був відомий жорстким ідеологічним та адміністративним тиском проти української інтелігенції.

Володимир Щербицький, наслідуючи Леоніда Брежнєва, відмовився від терміна «український народ» і почав вживати «народ України», доклав зусиль і до русифікації політичного життя в Україні. У лютому 1976 р. на XXV з’їзді КПУ він виголосив промову російською мовою. Зрозуміло, що в умовах тоталітаризму публічна поведінка «вождя» означала лише одне: роби, як я. І одразу ж услід за ним на російську мову чи суржик перейшли партапаратники в областях і районах України.

Володимир Щербицький беззастережно виконував усі економічні вимоги Москви, поставивши економіку України в майже повну залежність від союзних підприємств. Точніше, майже 80 % українських підприємств випускали не готову продукцію, а лише окремі деталі, комплекти, які збирали в готові вироби на підприємствах за межами України.

1.4 Ідеологічні орієнтири партійно-державного керівництва

З приходом до влади Л. Брежнєва питання ідеології було доручено вести войовничому консерваторові М. Суслову. Саме під його керівництвом згорталася кампанія десталінізації, саме він обрав тактику боягузливого замовчування тих злочинів, про які писали за М. Хрущова. За його розпорядженням знову було заблоковано доступ до архівів.

В офіційних документах, виступах і «працях» нового генсека, у підручниках і посібниках усіх рівнів старанно відтворювалися ідеї та оцінки сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)». Залишилися незмінними й ідеологічні орієнтації щодо національної самосвідомості. Суслов проводив найбільш жорстку лінію саме в боротьбі з національним рухом взагалі та українським національним рухом зокрема.

Перед брежнєвським партійним керівництвом постала проблема визначення стратегічних ідеологічних орієнтирів. Розпочавши десталінізацію, М. Хрущов вірив, що звільнення соціалістичного ладу від сталінських спотворень у найближчій історичній перспективі забезпечить «тріумфальну перемогу соціалізму над капіталізмом». Саме цим насамперед пояснюється запевнення XXII з’їзду КПРС, що в 1971 р. Радянський Союз випередить США за економічним потенціалом, а в 1980 р. буде побудовано комунізм.

Проте низькі темпи економічного зростання в 1960-1970-х роках дали зрозуміти комуністичним лідерам, що утопічні обіцянки, подані в програмі КПРС, виконані не будуть. Щоб не підривати віри народу в комуністичний міф і не ставити під сумнів спроможність партійно-радянської верхівки вміло керувати країною, партійні ідеологи в 1967 р. створили концепцію «розвинутого соціалізму». Населення почали переконувати в тому, що розвинутий соціалізм — це передбачений Леніним перехідний етап до комунізму, яким «суб’єктивіст» і «волюнтарист» М. Хрущов хотів знехтувати. Засоби масової інформації нав’язували громадянам думку, що розвинутий соціалізм є в історії людської цивілізації тим найвищим етапом розвитку, на якому суспільство втілює ідеал соціальної справедливості, усебічно застосовує досягнення науки та техніки для раціонального господарювання, використання природних і трудових ресурсів, досягає вершин у мистецтві тощо.

Зрештою, нові ідеологічні орієнтири лише дезорієнтували суспільство, позбавляли його рішучості в проведенні назрілих змін.

РОЗДІЛ 2. КУЛЬТУРА В СЕРЕДИНІ 1960-х - У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 1980-х років

2.1 Освіта

У 1960-1980-х роках освіта була підпорядкована завданням комуністичного будівництва. Необхідно було подолати відставання порівняно із Заходом, тому влада збільшувала видатки на освіту. Будувалися нові школи та дитячі садки. Однак зміст освіти постійно контролювався комуністичною партією. Головним завданням освіти було формування комуністичної свідомості школярів. В умовах СРСР управління освітою в Україні здійснювалося з Москви — єдиного адміністративного й ідеологічного центру. Спочатку приймалися нормативно-правові акти на загальносоюзному рівні, а потім вони дублювалися в союзних республіках. Радянське керівництво намагалося охопити різними видами освіти найширші верстви населення.

З 1966 р. розпочалося впровадження обов’язкової середньої освіти. До шкільних предметів фізики та біології були включені розділи з кібернетики і генетики, які раніше були заборонені. Вивчалися нові предмети «Суспільствознавство» та «Основи радянської держави і права».

У 1972 р. Центральний комітет КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили постанову «Яро завершення переходу до загальної середньої освіти молоді та подальший розвиток загальноосвітньої школи. Положення про загальну обов’язкову середню освіту було внесене до Конституції СРСР 1977 р. та Конституції УРСР 1978 р. Однак не всі учні могли успішно опанувати програму, тому їх залишали на другий рік у тому ж класі. З метою досягнення запланованого результату запроваджувалися вечірня та заочна форми навчання. У ті роки вчителі не тільки навчали — вони були провідниками комуністичних ідей, виконували різноманітні доручення: читали лекції на підприємствах і в колгоспах.

У 1960-1980-х роках велике значення надавали трудовому вихованню учнівської молоді, що часто здійснювалось у формі допомоги підприємствам і колгоспам. Трудове навчання та виховання проводили також у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах. Підприємства повинні були надавати «шефську» допомогу школам. Були спроби перетворити школу на заклад з підготовки робітників масових професій. Шкільне виховання велося в жорстких ідеологічних рамках. Незважаючи на зусилля влади, сільські школи за умовами для навчання помітно відставали від міських.

Збільшувалася кількість профтехучилищ, які одночасно зі спеціальністю давали середню освіту. Однак у суспільстві створилися умови, за яких загальноосвітня школа намагалася спрямувати до профтехучилищ учнів, які мали низький рівень знань або ж були схильні до порушення навчальної дисципліни.

Партійно-державне керівництво розуміло, що шкільна освіта не задовольняє потреби суспільства. У цьому зв’язку розпочалася реформа загальноосвітньої та професійної школи, основні напрями якої були схвалені в 1984 р. Вони передбачали підвищення якості освіти, зміцнення її матеріально-технічної бази, удосконалення управління галуззю. Однак реформа не передбачала справжньої демократизації шкільного життя, не враховувала національні потреби.

Незважаючи на панування авторитарно-бюрократичної системи, більшість учителів сповідувала гуманістичні ідеали, працювала творчо та самовіддано.

Молодий учитель фізики Сахнівської школи Олександр Захаренко (згодом — директор) разом з учнями будував і запускав повітряні кулі, моделі літаків і ракет. Завдяки цьому фізика стала цікавим і улюбленим предметом школярів. Він почав упроваджувати навчально-контролюючі машини, які допомагали вивчати матеріал. У школі працював кіоск без продавця, у якому можна було придбати шкільне приладдя. На кожному предметі була вказана ціна, учень міг вибрати потрібну річ і залишити за неї гроші. Вивчати досвід цієї школи приїжджали педагоги з Німеччини, CШA, Канади, Китаю, Японії.

Донецький педагог Віктор Шаталов розробив технологію інтенсивного навчання, у якому важлива роль належала наочно-схематичним засобам — «опорним сигналам». Він викладав матеріал у вигляді малюнків і схем, що значно полегшувало його засвоєння. Книжки В. Шаталова видавалися в багатьох країнах світу. Серед його учнів чимало кандидатів і докторів фізико-математичних наук.

У 1960-1980-х роках школа була засобом зросійщення населення України. КПРС проводила політику «вдосконалення» вивчення російської мови в школах УРСР. Це призвело до того, що в обласних центрах і столиці України переважна більшість шкіл була переведена на російську мову навчання. Наприклад, у Донецьку, де половину населення становили українці, не залишилося жодної української школи. Зросійщенню української школи сприяла таємна постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР (травень 1983 р.) «Про додаткові заходи щодо вдосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік». Керівництво УРСР відреагувало на цю постанову підвищенням заробітної плати вчителям російської мови на 15 %. У школах із російською мовою навчання учнів звільняли від вивчення української мови за письмовими заявами батьків.

Чимало проблем було у вищій школі. Багато талановитих юнаків і дівчат не могли з першої спроби вступити до вищого навчального закладу. Одночасно з набуттям фахових знань студентам прищеплювали марксистсько-ленінський світогляд. З вищих навчальних закладів витіснялася українська мова.

Невід’ємною частиною студентського життя була участь у будівельних загонах під час літніх канікул, праця на полях і в садах. Саме там відбувалося їхнє трудове загартування та заробляння перших трудових коштів. Незважаючи на численні проблеми освіти, існує думка, що рівень знань, які надавала радянська школа, перевищував показники багатьох розвинутих країн.

2.2 Стан науки: здобутки та проблеми

Партійно-державне керівництво СРСР надавало важливого значення розвитку науки, без якої було неможливо стати світовим лідером і поширювати вплив комуністичних ідей. Провідним науковим центром була Академія наук УРСР, підпорядкована Академії наук СРСР. Наукові установи АН УРСР функціонували в Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Львові, Одесі.

Під керівництвом академіка Бориса Патона в 1984 р. було проведене перше у відкритому космосі зварювання, різання і напилення металів. У найскладніші для науки часи вчений зумів порозумітися з владою, знайти компроміс, однак у питаннях, що мали загальносуспільне значення, він займав принципову та непохитну позицію. Наприклад, Б. Патон надіслав партійно-державному керівництву аналітичну записку про негативні генетичні наслідки для людини, спричинені забрудненням навколишнього середовища, згодом на засіданні уряду виступив із доповіддю про можливі негативні наслідки будівництва на території України атомних електростанцій.

Важливі наукові здобутки були досягнуті в конструкторському бюро «Південне» (м. Дніпропетровськ). Тут розроблялася ракетно-космічна техніка, тому наукові дослідження та імена вчених, які їх здійснювали, були засекречені. Ці мужні люди працювали в екстремальних умовах. У 1954-1971 pp. головним конструктором цього конструкторського бюро був Михайло Янгель. Конструкторське бюро «Південне» працювало передусім на оборонну промисловість, через що вище партійне керівництво приділяло йому пильну увагу. Якось М. Хрущов після відвідування конструкторського бюро «Південне» пожартував: «У нас виробництво ракет поставлено на конвеєр. Недавно я був на одному заводі й бачив, як там ракети виходять, ніби сосиски з автоматів».

Учені Інституту кібернетики АН УРСР у 1980-х роках розробили швидкодіючі обчислювальні системи. Вражаючим за масштабами був проект створення загальнодержавної автоматизованої системи управління народним господарством. Однак державне керівництво, побоюючись кардинальної перебудови методів господарювання, не підтримало його.

Важливе значення для України як аграрної держави мали здобутки сільськогосподарської науки. У Миронівському науково-дослідному інституті селекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка Василя Ремесла були виведені нові сорти пшениці. Після усунення М. Хрущова з посади генерального секретаря ЦК КПРС розпочалася реабілітація генетики, однак переслідування цього наукового напряму в попередні роки призвело до того, що радянська наука в цій галузі помітно відставала.

Одночасно продовжувалося русифікація української науки. У 1970-х роках більшість наукових праць учених АН УРСР друкували російською мовою.

Гуманітарні науки знаходилися під жорстким ідеологічним контролем. Будь-яка спроба вченого вийти за межі класового підходу могла вважатися злочином. Після «хрущовської відлиги» настали «заморозки брежнєвщини». Чимало істориків і філологів зазнали переслідування, відчули на собі дію «нових» методів політики в гуманітарній сфері, яку проводив секретар ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчук. З бібліотек вилучалися праці, які вважалися «ворожими» або «шкідливими».

Усе більше політизувалася історична наука, яка використовувалася як засіб насадження комуністичної свідомості. Історики повинні були обґрунтовувати висунуті партійними ідеологами тези про «зближення націй» аж до їх злиття, про радянський народ як «нову історичну спільність». Однак і за таких умов були вчені, які намагалися правдиво висвітлювати історію України. Ідеологи КПРС вороже зустріли працю Олени Апанович «Збройні сили України першої половини XVIII ст.», яка вийшла друком у 1969 р. Згодом їй нагадали про «націоналістичні збочення» і звільнили з роботи. Така ж доля спіткала дослідника козацьких літописів Ярослава Дзиру. У 1972 р. був знищений увесь наклад праці Костя Гуслистого «Історичний розвиток української нації», яка з погляду правлячої партії була явно недоречною у зв’язку зі святкуванням 50-річчя утворення СРСР.

Країна ніби знову занурилася в атмосферу страху 1930-х років. Заборонялося вживати термін «український народ», згадувати про голодомор

1932-1933 pp., голод 1946-1947 pp., повстання проти радянської влади, національно-визвольні змагання за українську незалежність.

Помітною подією в культурному житті України стало створення «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах. Унікальність цієї праці полягала в тому, що в її написанні, крім професійних істориків, брали участь тисячі місцевих краєзнавців-аматорів. Це видання було важливе для поширення знань про рідний край.

Незважаючи на ідеологічний тиск та різні обмеження, у галузі гуманітарних наук були створені фундаментальні праці: «Українська радянська енциклопедія», «Радянська енциклопедія історії України», «Історія української літератури», «Історія української мови», «Історія українського мистецтва».

Однак суспільні науки використовувалися передусім для коментування та виправдовування політики партії. Не дозволялося навіть згадувати прізвища науковців, які були репресовані в сталінські часи.

Отже, в умовах радянської політичної системи науковці не могли повністю реалізувати свої таланти. Народногосподарські проекти, які розроблялися прикладними науками, не забезпечували належного рівня екологічної безпеки, збереження та поліпшення стану річок, полів, лісів. Командно-адміністративна система негативно впливала на стан науково-технічного розвитку: обмежувала проведення дискусій, відкритий обмін думками, без чого наука не могла розвиватись успішно. Закритість радянської політичної системи спричинила ізольованість радянської науки від світового наукового 186 Кость Гуслистий процесу.

2.3 Розвиток літератури

Партія вимагала від митців оспівування комуністичного будівництва й переслідувала тих, хто насмілювався вийти за межі встановлених канонів.

Навіть в умовах ідеологічних обмежень і партійного диктату українська література збагатилася новими сюжетними та художніми знахідками.

У творчості Павла Загребельного провідною була історична тематика. Різні історичні епохи постають у його романах «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я Богдан», «Диво». Останній з них присвячений знаменитій Софії Київській, яка постає перед читачем у трьох часових вимірах: час спорудження храму (перша половина XI ст.); роки Другої світової війни, 1960-і роки. Провідна тема твору — людина та мистецтво.

Новими художніми відкриттями збагатилася творчість поета Дмитра Павличка. У збірці «Гранослов» (1968) виразно окреслилася його громадянська позиція. У ній органічно поєдналися філософські проблеми та реалії повсякдення. Радянські ідеологи насторожено зустріли цю збірку. Вагомим є внесок Д. Павличка в розвиток поетичної мови. Він показав широкі можливості сонета. У творчості поета 1970-х років вирізняють передусім збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Мелодика віршів Д. Павличка привернула увагу композиторів. Серед найвідоміших пісень, написаних Олександром Білашем на його слова, — «Два кольори», яка стала справді народною.

Новаторством позначена творчість Івана Драча, який у своїй поезії вийшов за межі традиційної образності. У його творчому доробку другої половини 1960-х - 1980-х років — поетичні збірки «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «Корінь і крона» (1974), «Шабля і хустина» (1981) та ін. У поемі «Чорнобильська мадонна» (1988) І. Драч порушив проблему катастрофи на ЧАЕС. У творі засуджуються державні діячі, дії яких призвели до трагедії. Його називають поетом-модерністом, який постійно перебуває в пошуку нових образів.

У творчості Бориса Олійника з новою силою зазвучали ідеї народної правди та моралі. Одним із ключових є образ матері («Пісня про матір»). Серед одвічних народних символів — хліб, універсальне значення якого поет розкриває одним словом — «уседержитель». У вірші «В оборону хліба» поет засуджує зневажливе ставлення до хліба, розкриває його значення в житті народу. Поет тепло згадує про вчителя історії у творі «У дзеркалі слова». На Чорнобильську катастрофу він відгукнувся поемою «Сім».

Символом національної гідності й творчого подвигу став Василь Стус. Поет навчався в Донецькому педагогічному інституті, учителював у м. Горлівці. Був відрахований з аспірантури за виступ у кінотеатрі «Україна» під час прем’єри кінофільму «Тіні забутих предків». Влада заборонила друкувати його твори, тому збірка поезій «Зимові дерева» вийшла друком за межами України. Василь Стус був двічі засуджений. Своє життєве кредо він висловив у поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я». На захист поета став російський академік А. Сахаров. У Пермських таборах В. Стус мужньо терпів перебування в карцерах, переслідування адміністрації, хвороби, у неволі він продовжував писати, але охоронці знищили його збірку «Птах душі». У 1985 р. німецький письменник Г. Белль висунув кандидатуру В. Стуса на здобуття Нобелівської премії.

Протестуючи проти жорстокості табірної адміністрації, поет оголосив голодування. З вересня 1985 р. поет помер. У листопаді 1989 р. відбулося перепоховання В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого в Києві на Байковому кладовищі. В українській літературі цього періоду особливо помітна постать Ліни Костенко, поезії якої користуються великою популярністю і любов’ю читачів. Вершиною її творчості можна вважати історичний роман у віршах «Маруся Чурай», у якому історія України XVII ст. переплітається з особистим життям героїні. Шлях цього твору до читача був тернистим і типовим для радянської системи. В офіційних рецензіях видавництв поетесі Докоряли відсутністю «твердих ідейних позицій». Опублікування роману було затримане на кілька років. Він вийшов друком у 1979 р. і відразу привернув увагу читачів. Микола Бажан назвав цей твір «поемою про кохання і безсмертя». Вірші поетеси, заборонені цензурою, поширювалися «самвидавом». Видатним явищем в українській літературі стали збірки поезій Л. Костенко «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987). Творчості поетеси притаманні інтелектуальність та глибоке проникнення в таємниці людського буття. У часи випробувань Л. Костенко завжди була на боці правди. Вона підписувала листи протесту проти арештів української інтелігенції, була присутня на судовому процесі у Львові під час розгляду справи В. Чорновола.

З великою цікавістю та захопленням сприйняли читачі роман Олеся Гончара «Собор», опублікований у 1968 р. У ньому зображене життя робітничого селища над Дніпром, де зберігся собор, подібний до козацької дерев’яної церкви XVII ст. У своєму творі письменник виступив проти кар’єризму, браконьєрства й національного безпам’ятства, у його романі звучить протест проти руйнування храмів.

Партійна верхівка зустріла «Собор» вороже, відразу організувавши критичні рецензії та переслідування автора. Застосовувалися технології, відомі ще з 1930-х років: у засобах масової інформації з’явилися так звані «відгуки» робітників і селян, які у своїх «листах» обурювалися змістом цього твору, якого вони насправді не читали. Секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко впізнав себе в негативному образі кар’єриста і «батько продавця» Володьки Лободи, який уважав козацький собор «мотлохом» і збирався перетворити його на купу цегли. Голова КДБ Ю. Андропов назвав роман «Собор» політично шкідливим твором, «що пропагує елементи націоналізму, у спотвореному світлі зображує радянську дійсність». У цей час набули популярності літературні твори Р. Іваничука, Ю. Дрозда, Є. Гуцала, Р. Федоріва та ін. Влада переслідувала багатьох письменників і літературознавців за вигаданими звинуваченнями в «націоналізмі» і «антирадянщині». Були виключені зі Спілки письменників України І. Дзюба, М. Лукаш, В. Некрасов та ін. Зазнав поневірянь автор роману «Меч Арея» І. Білик. Перше видання цього твору вилучили з продажу, автора звільнили з роботи, заборонили друкуватися.

2.4 Суперечності в розвитку українського мистецтва

У розвитку українського мистецтва спостерігалися суперечливі тенденції: з одного боку, митці мусили виконувати політичне замовлення керівної верхівки, а з іншого — шукали нові художні форми та засоби. Особливо помітною була суперечність між соцреалізмом і свободою творчості.

Розвиток українського мистецтва обмежувався і гальмувався державною політикою, яка проводилася в цій сфері. Діяли репертуарні та художні ради, які могли вилучати твори, що, на їхній погляд, за художній рівнем чи ідейним змістом не відповідали встановленим вимогам. Нерідко долю мистецького твору вирішували чиновники, які не знали мистецтва, не розуміли його природи і значення. Тому розвивалися передусім ті жанри, які не мали виразного національного змісту.

Митці прагнули суспільного визнання, яке вони могли здобути через участь у виставках і поширення своїх творів. Виставкова діяльність у СРСР здійснювалася та контролювалася державними органами. Художники не могли вільно продавати свої твори, бо держава встановила монополію на придбання мистецьких робіт. Кіномистецтво контролював Комітет з кінематографії УРСР, який розглядав і затверджував сценарії художніх, документальних, науково-популярних і навчальних фільмів.

У СРСР митці були об’єднані у творчі спілки. Держава сприяла творчості передусім тих митців, які були членами творчих спілок кінематографістів, композиторів, художників, письменників. Наприклад, Спілка художників України об’єднувала живописців, скульпторів, графіків, майстрів монументального, декоративно-ужиткового й оформлювального мистецтва, а також мистецтвознавців. Вона входила до складу Спілки художників СРСР. Ці спілки вважалися громадськими організаціями, однак насправді вони виконували волю партійно-державного апарату й часто використовувалися для приборкання непокірних. Водночас членство в спілці сприяло обмінові творчими здобутками, давало можливість брати участь у виставках, хоча при цьому обмежувало творчу індивідуальність художника. Україна, перебуваючи в складі СРСР, не могла здійснювати власну політику в галузі культури. Митці не мали можливості продемонструвати світові свої здобутки, бо «залізна завіса» відмежовувала їх від світових культурно-мистецьких процесів і призводила до ізоляції.

Поглиблювалася суперечність між формою та змістом мистецької творчості. Політичний режим допускав використання у творчості національних мотивів, але тільки тих, які не стосувалися драматичної історичної долі українського народу та соціально-політичних проблем його сучасного буття. Тобто народне мистецтво могло розвиватися або на засадах «соцреалізму», або ж відтворювати красу, яка не порушувала соціальні проблеми.

Досягаючи високої майстерності, митці водночас розуміли, що для творення справді українського мистецтва, їм необхідно проявити певну громадянську мужність. Щоб зберегти право на творчість, митці часто змушені були поступатися своїми творчими принципами. Співаки, музиканти, актори досягали високої виконавської майстерності, художники досконало володіли пензлем, однак тематичний діапазон був обмежений партійним контролем.

Суперечливість мистецьких процесів виявилася також у художній самодіяльності, яка стимулювалася комуністичною партією і набула масового характеру. З одного боку, вона сприяла піднесенню естетичного рівня громадян, виявленню талановитої молоді, з іншого — слугувала задоволенню політичних амбіцій правлячої верхівки та мала підтверджувати тезу про народний характер мистецтва.

«Зближення» і «розквіт» культур народів СРСР мав продемонструвати обмін їхніми культурними надбаннями. Типовими щодо цього були Дні літератури та мистецтва Білорусії в Україні та України в Білорусії, що проводилися в 1970-х роках. Такі заходи справді збагачували знання про творчі досягнення митців інших республік, однак вони також контролювалися й обмежувалися партійними органами. Незважаючи на уніфікацію культури та регламентацію творчості, образотворче, хореографічне та оперне мистецтво, музика, театр, кіно досягли високого професійного рівня. Українські митці здобули успіх у публіки як у СРСР, так і за кордоном.

У 1970-х роках розвивалася й набула популярності українська естрадна музика, основоположником якої став Володимир Івасюк. Він написав понад 100 пісень, більшість яких виконував талановитий співак Назарій Яремчук. Життя автора надзвичайно популярної пісні «Червона рута» обірвалося за трагічних обставин: його знайшли мертвим у лісі під Львовом. Похорон В. Івасюка 22 травня 1979 р. перетворився на масову акцію протесту.

Високого рівня сягнуло українське вокальне мистецтво. Виконавською майстерністю глядачів захоплювали співаки Д. Гиатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, Д. Петриненко, А. Солов’яненко, М. Стефюк.

У репертуарі соліста Київського театру опери і балету Дмитра Гнатюка було понад 40 складних ролей: Остап («Тарас Бульба»), Микола («Наталка Полтавка»), Султан («Запорожець за Дунаєм»), Ігор («Князь Ігор») та ін. У його виконанні звучали популярні пісні того часу: «Рідна мати моя» П. Майбороди, «Два кольори» О. Білаша, «Києве мій» І. Шамо. Новими творами збагатився український живопис. На цей же час припадає останній період творчості живописця Миколи Глущенка, художні полотна якого здобули європейське визнання. Уважають, що він створив понад 10 тис. картин.

Загальнолюдська тема боротьби добра і зла відображена у творчості української народної художниці, представниці школи «примітивного мистецтва» Марії Примаченко. Розквіт її творчості припадає на початок 1970-х років (картини «Весілля», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує»).

У 1986 р. художниця створила «чорнобильську серію» картин.

Продовжував творчу роботу Василь Касіян — засновник графічної школи, що іно митців на засадах реалізму та народності.

Водночас художники В. Зарецький, А. Горська, Г. Севрук, П. Заливаха намагалися протиставити офіційному мистецтву свій оригінальний стиль.

У мистецькому світі відомі живописні твори Миколи Дерегуса з циклу «Степ», «Похід Святослава», «Голод. 1933 рік», «Портрет дружини в червоному».

2.5 Формування опозиційних течій у культурі та реакція на них влади

У СРСР була сформована одержавлена культура, яка знаходилася під постійним контролем компартії. Метод соцреалізму став панівним у радянській культурі. Теми революції, класової боротьби, соцбудівництва були обов’язковими для письменників, художників і іно митців. Вони повинні були висвітлювати життя лише з позицій комуністичного світогляду. Цей метод заперечував свободу творчості. Компартія забороняла творчість, яка не відповідала вимогам соцреалізму.

КПРС проводила політику «зближення», «взаємодії», «інтернаціоналізації» національних культур. Контроль за процесами у сфері культури посилився в 1970-х роках. Були прийняті постанови ЦК КПРС «Про літературно-художню критику» (1972), «Про заходи по дальшому розвитку кінематографії» (1972), «Про народні художні промисли» (1974), «Про роботу з творчою молоддю» (1976). Ці партійні рішення були обов’язковими для виконання.

Однак десятиліття терору не змогли знищити дух свободи. Українська творча інтелігенція чинила опір офіційному курсові у сфері культури, намагалася зберегти його національний зміст та право на свободу творчості. Протест проти партійно-державного контролю проявився виникненням опозиційних течій у культурі. На противагу офіційному мистецтву почало розвиватися альтернативне, яке часто існувало нелегально. Опозиційність українських письменників і митців виявилася у двох напрямах: по-перше, вона була тісно пов’язана з політичним дисидентством; по-друге, опозиційність проявилася як мистецький нонконформізм.

КПРС пильно контролювала кіномистецтво, яке вона вважала важливим засобом комуністичного виховання. В Україні працювали Київська, Одеська та Ялтинська кіностудії художніх фільмів.

Більшість кінофільмів озвучували російською мовою. Отже, кіно було потужним засобом русифікації України. Однак саме в кіномистецтві почав формуватися напрям, який руйнував канони соцреалізму, — українське поетичне кіно. Цей напрям в українському мистецтві започаткував фільм режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (оператор Ю. Іллєнко), знятий за однойменною повістю М. Коцюбинського.

Яскравим представником українського кіно був Юрій Іляєнко, який дебютував як режисер у фільмі «Криниця для спраглих» (сценарій І. Драча). Фільм заборонили, бо в ньому партійне керівництво виявило «серйозні недоліки», зокрема виявлено «заперечення ідеалів, якими живе народ радянської України.

У сценарії фільму «Звірте свої годинники», який написала Л. Костенко, члени політбюро ЦК побачили «антирадянський присмак»; у сценарії фільму «Київські фрески» (автор сценарію і режисер С. Параджанов) — прагнення «ствердити людську самотність», «душевну безвихідь».

ВИСНОВКИ

Криза радянського ладу була певною мірою призупинена реформами М. Хрущова. Проте вони не позначилися на сутності радянського політичного устрою, а лише згладили гострі кути сталінської моделі соціалізму.

Після усунення від влади М. Хрущова дедалі рідше згадувалося про XX з’їзд КПРС, залишалося менше ознак реформування й десталінізації суспільства. Країна поступово поринала в стан глибокого застою. Декларативні гасла, зафіксовані в Конституції УРСР 1978 p.. помітно розходилися з реальним життям. Переважна більшість населення втратила віру в комуністичні ідеали.

Стала очевидною необхідність переходу від адміністративних до економічних методів управління господарством. Суть нових підходів полягала в розширенні самостійності підприємств, удосконаленні планування, посиленні між ними прямих договірних зв’язків, установленні економічно обґрунтованих цін, матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці. Однак реформування економіки не було доведене до кінця та не дало бажаного результату.

Гострі проблеми постали в сільському господарстві, що визискувалося шляхом заниження цін на сільськогосподарську продукцію та завищення цін на промислові товари. Зберігався низький рівень оплати праці селян.

Екстенсивний економічний розвиток СРСР та його складової частини УРСР не давав можливості істотно підвищити рівень життя населення.

Основна маса населення жила повсякденним життям, що зводилося здебільшого до вирішення побутових проблем. Життя сільських і міських жителів мало певні особливості, воно змінювалося під впливом НТР.

КПРС активно пропагувала комуністичну мораль, однак партійні керівники нерідко порушували її. Поширилася «подвійна мораль». Водночас багато людей дотримувалися високих моральних принципів. Осередками моральності були школа та сім’я, де прищеплювали поняття про добро і зло, давали уроки моральної поведінки.

Суперечливі процеси відбувалися в культурі. Стався перехід до загальної середньої освіти. Помітний вплив на стан освіти мали вчителі-новатори. Освіта перебувала в жорстких ідеологічних рамках, відбувалося її русифікації.

Світове визнання здобули наукові відкриття, зроблені під керівництвом Б. Патона, В. Глушкова, В. Ремесла та ін. Постійного ідеологічного тиску зазнавали гуманітарні науки. Історики та літературознавці створили низку енциклопедичних видань. Чимало науковців зазнали переслідувань за звинувачення в так званому націоналізмі.

Українська художня література збагатилася новими творами. КПРС обмежувала свободу творчості, що перешкоджало правдивому висвітленню життя народу.

У середині 1960-х років активізувався опозиційний рух. на який влада відповіла арештами та судовими процесами. Дисиденти дотримувалися принципів мирної боротьби за права людини та незалежність України. Український дисидентський рух відстоював не тільки соціальні, а й національні права.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Барсенков А.С., Вдовін А.І. Історія Росії: 1938 - 2002. - М., 2003.

Верт Н. Історія Радянської держави. - М., 1998.

Воронов Г.І. Від відлиги до застою. Як починався застій - М., 1990.

Герчук Ю. Мистецтво «відлиги». 1954-1964 рр.. - М., 1967.

Гуревич Л. Неофіційні художники 70-х рр.. час натиску// Зірка 1998 №8.

Гусарова А. Світ мистецтва - М., 1972.

Дмитрієв С.С. Нариси історії російської культури початку ХХ ст - М., 1985.

Доля Хрущова Історія одного незасвоєного уроку. / / Жовтень 1989 №1.

Е Шнейдерман Шляхи легалізації поезії в 1970-ті роки - М., 1997.

Історія радянського драматичного театру. 6 т. - М., 1966-1971.

Історія радянського кіно в 4 т. - М., 1967-1978.

Історія російської літератури XI - XX під. ред. Лихачова. М. 1983.

Історія російської музики в 3 т. - М., 1960.

Історія російської радянської музики в 4 т. - М., 1956-1963.

Історія Росії. XX століття. / Відп. ред. В.П. Дмитренко. - М. .2000.

Історія Росії: у 2 т. Т.2 / за ред. С.В. Леонова. - М., 1997.

Культурологія Наук. Редактор Г.В. Драч - Ростов-на-Дону. 1997.

Піхоя Р.Г. Радянський Союз: історія влади. 1945 - 1991.

Пола П.М. Не по своїй волі. Історія та географія примусових міграцій у СРСР. - М., 2001.

Родіонов П. Як починався застій / / Прапор 1983 № 8.

СБ Від відлиги до застою - М., 1990.

Симонов К. Очима людини мого покоління - М., 1988.

Шевельов В.М. Н.С. Хрущов - Ростов-на-Дону 1999.

Шепілов Д.Т. Спогади. / / Питання історії. 1998 № 3-12.

Яковлєв А.Я. Вир пам'яті. - М., 2001.