Колочинська культура | MegaDOCs

Колочинська культура

Три групи слов’ян V-VII ст. за писемними джерелами та їхня відповідність археологічним культурам.

Протодержавні утворення антів, їх взаємини з сусідами та Візантією.

Склавини: історія, соціально-економічний розвиток, місце у слов’янському етногенезі.

Велике розселення слов’ян

1) Колочинська культура

На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі, поширювалася колочинська культура. Вона охоплювала Північно-Східну Україну і сусідні області Росії та Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу (рис. 19).

Перші колочинські пам’ятки виявлено oе на початку XX ст. Зокрема, М. О. Макаренко 1909 p. дослідив поховання з кремацією у ребристій посудині-урні в с. Артюхівка поблизу Ромен, однак тривалий час ця знахідка вважалася унікальною. Ці старожитності були виділені в окрему культурну групу Е. О. Симоновичем після розкопок у 1955—1960 pp. городища Колочин на Дніпрі поблизу Гомеля. В наступні роки найцікавіші матеріали отримано під час розкопок могильників Новий Бихов, Тайманово і Тощи ця поблизу Могилева, Лебяжого, Княжого, Картамишевого на Куршині, а також на поселеннях Великі Будки на Сумщині, Дегтярівка, Роїще та Олександрівка на Чернігівщині (розкопки Л. Д. Поболя, Ю. А. Ліпкинга, Є. О. Горюнова, Р. В. Терпиловського та ін.). Нині відомо більш як 100 поселень. На 20 із них проведено розкопки, в ході яких виявлено понад 50 споруд, а також 12 могильників, на яких досліджено близько 400 поховань.

Поселення здебільшого мають невеликі розміри й розташовуються на краю першої тераси, інколи — на дюнах у заплаві. В північній частині колочинського ареалу відомо кілька городищ (Колочин, Мощонка та ін.), які слугували сховищами для мешканців розташованих поблизу відкритих селищ.

Основний тип житла — квадратна напівземлянка з вогнищем і центральним стовпом, дуже схожа на будівлі київської культури. Стіни — зрубної чи каркасно-стовпової конструкції. Відомо також кілька наземних жител (Деснянка) та напівземлянок з піччю-кам’янкою у кутку. Останні, очевидно, з’являються у колочинських племен під впливом правобережного населення празької культури. Господарські споруди представлені головним чином ямами-льохами.

Поховальний обряд колочинської культури порівняно з іншими ранньосередньовічними старожитностями Східної Європи вивчено доволі ґрунтовно.

Найхарактернішими є ґрунтові могильники, що інколи налічують більш як 100 трупоспалень (Тайманово, Лебяже). Кремації у невеликих округлих ямах зазвичай кількісно переважають. Винятком є могильник Княжий, де урнові поховання становлять майже 70 %. Кальциновані кістки потрапляли до ямних поховань здебільшого перемішаними з попелом і вуглем, а до урн клали очищені кістки. Урни інколи накривали перевернутою великою корчагою, в одному випадку урна була накрита глиняним диском. У похованнях зрідка, окрім посуду, трапляються металеві прикраси кола «старожитностей антів» і наконечники списів.

Відомо також кілька невеликих курганних могильників у різних частинах коломийського ареалу. Зокрема, два кургани досліджено на могильнику Бездрик поблизу Сум. Безурнові поховання тут супроводжувалися уламками ліпного посуду і бронзових прикрас, глиняними пряслицями, кістками домашніх тварин.

Кераміка — ліпна, неорнаментована. Як виняток трапляється рельєфний орнамент у вигляді горизонтальних наліпних валиків під вінцями чи «вух». Асортимент кераміки поступається попередній київській культурі — майже відсутні миски і підлошений столовий посуд. Керамічний комплекс представлений переважно горщиками та корчагами слабопрофільованих (тюльпано- і банкоподібних), опуклобоких і циліндроконічних форм, а також дисками і сковорідками (рис. 21). Для ранніх фаз культури доволі типовими є ребристі посудини, тоді як на пізніх домінують опуклобокі та слабопрофільовані горщики.

Знаряддя праці виготовлено головним чином із заліза і сталі: це ножі, серпи, риболовецькі гачки та ін. Використовувалися також кістяні кочедики і проколки, глиняні пряслиця, кам’яні зернотерки і бруски. Зброя походить зі спаленого городища Колочин 1 або ж є інвентарем окремих поховань (Лебяже, Княжий). Відомо кілька наконечників списів та стріл, великий (можливо, бойовий) ніж.

Предмети убрання і прикраси переважно знайдені у похованнях. Серед бронзових і срібних прикрас поширені так звані «старожитності антів» (великі пальчасті фібули, пряжки та деталі поясного набору, шийні гривни тощо). Великі скарби таких речей виявлено останнім часом на колочинських поселеннях у Трубчевську на Десні та в Гапоновому на Сеймі. На поселенні Великі Будки знайдено скарб речей, що належав ювелірові. До його складу входило кілька залізних знарядь, поламані срібні прикраси, а також дві невеликі пальчасті фібули і численні нашивки на одяг різних типів, виготовлені зі свинцево-олов’яного сплаву.

Найбільш архаїчні колочинські пам’ятки датуються серединою V ст. за кількома знахідками залізних фібул типу Прага (Ходосівка, Колодязний Бугор, Яловщина). Більшість датувальних знахідок належить до VI, переважно VII ст. Зокрема, серединою — другою половиною VII ст. датуються речі зі скарбів, знайдених на колочинських поселеннях у Гапоновому і Великих Будках.

Колочинська культура є прямим наступником київської. На півночі, у верхів’ях Дніпра, вона межує з пам’ятками типу верхніх шарів Банцеровщини й Тушемлі, що склалися на місцевому балтському субстраті під впливом київської культури. На Лівобережжі колочин, нарівні з пеньківкою, є одним із компонентів наступної волинцевської культури. Колочинська культура, найімовірніше, належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов’ян — північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

Анти- Пеньківська культура

Пеньківська культура охоплювала приграничні райони Лісостепу і Степу. її ареал простягається відносно вузькою смугою від Сіверського Дінця до Пруту і далі до Нижнього Подунав’я, тобто від Бєлгородської області Росії до Молдови і Румунії (рис. 19). О.М. Приходнюк виділяє чотири локальні варіанти пеньківської культури: лівобережний, надпорізький, дніпро-дністровський і дністро-прутський. У пониззі Дунаю пеньківські пам’ятки співіснують із празькими та гето-дакійськими старожитностями, утворюючи своєрідну культуру Іпотешть-Киндешть-Чурел.

Пеньківські пам’ятки уперше стали відомі наприкінці 1950-х років після розкопок на берегах майбутнього Кременчуцького водойми та. Експедиція під керівництвом Д.Т. Березовця дослідила кілька поселень поблизу с. Пеньківка на Тясмині. Тоді ж на Південному Бузі П. І, Хавлюком були розкопані селища Скибинці, Семенки, Самчинці та ін. На сьогодні всебічно досліджені також поселення Кочубіївка і Вільховчик на Дніпрі, Хитці, Рябівка, Занки на Дніпровському Лівобережжі та ін. (розкопки О. М. Приходнюка, Є.О. Горюнова, А. М. Обломського та ін.). Відомі також металургійний центр поблизу с. Гайворон у Південному Побужжі, могильники неподалік Великої Андрусівки у Середньому Подніпров’ї (розкопки В. І. Бідзілі та Д. Т. Березовця). У Будищі в Середньому Подніпров’ї та Селіште в Молдові зафіксовано городища.

Нині на території України відомо близько 300 пеньківських пам’яток, серед яких основну масу становлять поселення відкритого типу. Майже всі вони займають низькі ділянки перших терас або підвищення у заплаві, поблизу води та заплавних лук, на легких для обробітку фунтах. Площа більшості селищ не перевищує 1,5—2 га, а кількість жител на них — 30, причому одночасно існувало, найімовірніше, не більше 10—15 споруд.

Основні риси житлобудівництва пеньківської культури можна простежити за матеріалами приблизно 160 жител. Воно порівняно різноманітне і представлене будівлями кількох типів. Провідне місце серед них займає квадратна напівземлянка зі стінами зрубної чи каркасно-стовпової конструкції, причому на ранньому етапі поширені житла із вогнищем, нерідко — із центральним стовпом, що нагадують споруди київської культури. Дещо пізніше на Правобережжі у житлах з’являються печі-кам’янки, що, очевидно, пов’язано із впливом сусідньої празької культури. У Надпоріжжі та на Орелі під впливом кочовиків виникають юртоподібні напівземлянки овальних обрисів, а також житла на кам’яних цоколях.

Поблизу розташовувалися господарські споруди, численні ями-льохи та вогнища просто неба з глиняними чи кам’яними черенями. Неподалік с. Гайворон, на острові Південного Бугу, розкопано металургійний центр, де виявлено більш як 20 залізоробних горнів.

Поховальний обряд вивчений недостатньо. Він представлений тілоспаленнями на стороні з уміщенням решток кремації в горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснено на ґрунтових могильниках, проте на кожному з них досліджено лише по кілька кремацій. Ямні поховання здебільшого безінвентарні, тоді як урнові часто супроводжуються посудинами-приставками і бронзовими прикрасами. Зрідка трапляються інгумації (Мохнач, Олексіївка, Селіште, Данчени), які підтверджують тісні взаємозв’язки слов’ян із тюрками-степовиками. Зокрема, у Мохначі на Харківщині у глибокій могилі з підбоєм було поховано жінку в повному вбранні типу «старожитностей антів». Поховання супроводжувалося типовим пеньківським ліпним горщиком.

Про близькі стосунки носіїв пеньківської культури з кочовим населенням свідчать також гончарні центри на кордоні слов’янського і степового світів, де виготовляли кераміку в північнокавказькому стилі, у балці Канцирка і Мачухах.

Весь посуд леньківського типу ліпний. Керамічний комплекс включає насамперед горщики біконічних та опуклобоких форм із максимальним розширенням корпусу на середині висоти, зрідка трапляються слабо профільовані посудини. Великі біконічні корчаги нерідко орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, на горщиках у поодиноких випадках трапляються наліпи у вигляді «підковок» чи «вух». Інші категорії посуду представлено дисками, сковорідками з низьким бортиком і одиничними мисками (рис. 21). На ранніх пам’ятках зафіксовано уламки гончарної черняхівської кераміки, а на пізніх – фрагменти посудин канцирського типу.

Знахідки знарядь праці та зброї пов’язані лише з поселеннями. Серед них – залізні наральники, серпи, мотижки, ножі, шила, долота, кам’яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки, голки та ін. Предмети озброєння представлені залізними наконечниками списів і стріл, а також кістяними обкладками від лука тюркського типу з Хитців.

Рис. 21. Кераміка пеньківської (1) і коломийської (2) культур

Набір прикрас із бронзи і срібла містив пальчасті та литі дунайські фібули, браслети з потовщеними кінцями, поясні набори «геральдичного» стилю, зоо-і антропоморфні фібули тощо (рис. 22). З пеньківською культурою пов’язана південна зона поширення скарбів типу «старожитностей антів», серед яких найвідомішими є Мартинівський, Вільховчицький, Козієвськнй та ін. Особливий інтерес у дослідників викликав скарб срібних поясних прикрас у горщику, виявлений на поселенні пеньківської культури у Вільховчику.

Найбільш архаїчні пеньківські пам’ятки датуються серединою V ст. за кількома знахідками залізних двочленних фібул (Куня, Звонецьке, Осокорівка) та пряжки з могильника Велика Андрусівка 3. Спроба О. М. Приходнюка продатувати найраніші пеньківські комплекси IV ст., залучивши до них пізньою київське поселення Роїще на Чернігівщині, не дістала підтримки більшості фахівців. Основна маса речей кола «старожитностей антів » може бути пробатована VI, а головним чином VII ст. на підставі численних дунайських та кримських аналогій.

Рис. 22. Срібні та бронзові прикраси зі слов’янських пам’яток V—VII (1) та VIII—IX ст. (2)

За сучасними уявленнями, пеньківська культура склалася у Лісостепу внаслідок просування на південь носіїв київської культури та їхніх наступників.

На це вказує певна близькість пеньківської та сусідньої коломийської культур, особливо помітна на їх ранньому етапі. У формуванні пеньківки також, мабуть, брали участь слов’янські племена, які мешкали у Лісостепу ще за часів черняхівської культури і залишилися там у гунський період. На Правобережжі пеньківська культура зазнала значного впливу празької, ставши надалі субстратом нової, райковецької, культури. На Лівобережжі вона є одним із компонентів наступної волинцевської культури.

Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігається з визнане ним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не лише слов’

Пеньківська культура

Пеньківська культура охоплювала приграничні райони Лісостепу і Степу. її ареал простягається відносно вузькою смугою від Сіверського Дінця до Пруту і далі до Нижнього Подунав’я, тобто від Бєлгородської області Росії до Молдови і Румунії (рис. 19). О.М. Приходнюк виділяє чотири локальні варіанти пеньківської культури: лівобережний, надпорізький, дніпро-дністровський і дністро-прутський. У пониззі Дунаю пеньківські пам’ятки співіснують із празькими та гето-дакійськими старожитностями, утворюючи своєрідну культуру Іпотешть-Киндешть-Чурел.

Пеньківські пам’ятки уперше стали відомі наприкінці 1950-х років після розкопок на берегах майбутнього Кременчуцького водойми та. Експедиція під керівництвом Д.Т. Березовця дослідила кілька поселень поблизу с. Пеньківка на Тясмині. Тоді ж на Південному Бузі П. І, Хавлюком були розкопані селища Скибинці, Семенки, Самчинці та ін. На сьогодні всебічно досліджені також поселення Кочубіївка і Вільховчик на Дніпрі, Хитці, Рябівка, Занки на Дніпровському Лівобережжі та ін. (розкопки О. М. Приходнюка, Є.О. Горюнова, А. М. Обломського та ін.). Відомі також металургійний центр поблизу с. Гайворон у Південному Побужжі, могильники неподалік Великої Андрусівки у Середньому Подніпров’ї (розкопки В. І. Бідзілі та Д. Т. Березовця). У Будищі в Середньому Подніпров’ї та Селіште в Молдові зафіксовано городища.

Нині на території України відомо близько 300 пеньківських пам’яток, серед яких основну масу становлять поселення відкритого типу. Майже всі вони займають низькі ділянки перших терас або підвищення у заплаві, поблизу води та заплавних лук, на легких для обробітку фунтах. Площа більшості селищ не перевищує 1,5—2 га, а кількість жител на них — 30, причому одночасно існувало, найімовірніше, не більше 10—15 споруд.

Основні риси житлобудівництва пеньківської культури можна простежити за матеріалами приблизно 160 жител. Воно порівняно різноманітне і представлене будівлями кількох типів. Провідне місце серед них займає квадратна напівземлянка зі стінами зрубної чи каркасно-стовпової конструкції, причому на ранньому етапі поширені житла із вогнищем, нерідко — із центральним стовпом, що нагадують споруди київської культури. Дещо пізніше на Правобережжі у житлах з’являються печі-кам’янки, що, очевидно, пов’язано із впливом сусідньої празької культури. У Надпоріжжі та на Орелі під впливом кочовиків виникають юртоподібні напівземлянки овальних обрисів, а також житла на кам’яних цоколях.

Поблизу розташовувалися господарські споруди, численні ями-льохи та вогнища просто неба з глиняними чи кам’яними черенями. Неподалік с. Гайворон, на острові Південного Бугу, розкопано металургійний центр, де виявлено більш як 20 залізоробних горнів.

Поховальний обряд вивчений недостатньо. Він представлений тілоспаленнями на стороні з уміщенням решток кремації в горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснено на ґрунтових могильниках, проте на кожному з них досліджено лише по кілька кремацій. Ямні поховання здебільшого безінвентарні, тоді як урнові часто супроводжуються посудинами-приставками і бронзовими прикрасами. Зрідка трапляються інгумації (Мохнач, Олексіївка, Селіште, Данчени), які підтверджують тісні взаємозв’язки слов’ян із тюрками-степовиками. Зокрема, у Мохначі на Харківщині у глибокій могилі з підбоєм було поховано жінку в повному вбранні типу «старожитностей антів». Поховання супроводжувалося типовим пеньківським ліпним горщиком.

Про близькі стосунки носіїв пеньківської культури з кочовим населенням свідчать також гончарні центри на кордоні слов’янського і степового світів, де виготовляли кераміку в північнокавказькому стилі, у балці Канцирка і Мачухах.

Весь посуд леньківського типу ліпний. Керамічний комплекс включає насамперед горщики біконічних та опуклобоких форм із максимальним розширенням корпусу на середині висоти, зрідка трапляються слабо профільовані посудини. Великі біконічні корчаги нерідко орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, на горщиках у поодиноких випадках трапляються наліпи у вигляді «підковок» чи «вух». Інші категорії посуду представлено дисками, сковорідками з низьким бортиком і одиничними мисками (рис. 21). На ранніх пам’ятках зафіксовано уламки гончарної черняхівської кераміки, а на пізніх – фрагменти посудин канцирського типу.

Знахідки знарядь праці та зброї пов’язані лише з поселеннями. Серед них – залізні наральники, серпи, мотижки, ножі, шила, долота, кам’яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки, голки та ін. Предмети озброєння представлені залізними наконечниками списів і стріл, а також кістяними обкладками від лука тюркського типу з Хитців.

Рис. 21. Кераміка пеньківської (1) і коломийської (2) культур

Набір прикрас із бронзи і срібла містив пальчасті та литі дунайські фібули, браслети з потовщеними кінцями, поясні набори «геральдичного» стилю, зоо-і антропоморфні фібули тощо (рис. 22). З пеньківською культурою пов’язана південна зона поширення скарбів типу «старожитностей антів», серед яких найвідомішими є Мартинівський, Вільховчицький, Козієвськнй та ін. Особливий інтерес у дослідників викликав скарб срібних поясних прикрас у горщику, виявлений на поселенні пеньківської культури у Вільховчику.

Найбільш архаїчні пеньківські пам’ятки датуються серединою V ст. за кількома знахідками залізних двочленних фібул (Куня, Звонецьке, Осокорівка) та пряжки з могильника Велика Андрусівка 3. Спроба О. М. Приходнюка продатувати найраніші пеньківські комплекси IV ст., залучивши до них пізньою київське поселення Роїще на Чернігівщині, не дістала підтримки більшості фахівців. Основна маса речей кола «старожитностей антів » може бути пробатована VI, а головним чином VII ст. на підставі численних дунайських та кримських аналогій.

Рис. 22. Срібні та бронзові прикраси зі слов’янських пам’яток V—VII (1) та VIII—IX ст. (2)

За сучасними уявленнями, пеньківська культура склалася у Лісостепу внаслідок просування на південь носіїв київської культури та їхніх наступників.

На це вказує певна близькість пеньківської та сусідньої коломийської культур, особливо помітна на їх ранньому етапі. У формуванні пеньківки також, мабуть, брали участь слов’янські племена, які мешкали у Лісостепу ще за часів черняхівської культури і залишилися там у гунеський період. На Правобережжі пеньківська культура зазнала значного впливу празької, ставши надалі субстратом нової, райковецької, культури. На Лівобережжі вона є одним із компонентів наступної волинцевської культури.

Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігається з визнане ним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не лише слов’

Венеди- зарубинецька культура - одна з головних археологічніх культур України ПЕРІОДУ залізного віку.

Територія Розповсюдження зарубінецька культури - басейни Прип'яті, середнього и частково горішнього Дніпра.

Час - примерно 200 рік до РХ до 200 року после РХ. Була определена у 1899 и засвідчена прежде 500 місцямі, Які охоплюють простір від Прип'яті й Подесення до Середнього Подніпров'я.

Дослідження зарубінецької культури

Стан на 25 р. после РХ. Кордони римської Імперії на 106 р. после РХ

Зарубінецьку культуру відкрів у р +1899. Вікентій Хвойка, Який виявило могильник з тілоспаленням около с. Зарубінці Переяслав-Хмельницького району Київської області. Кроме Зарубінецького могильника, В.В.Хвойка виявило ще кілька подібніх могільніків у Прідніпров'ї: м. Ржіщеві, Віта, селах питальник, Пухівка, поховай, Бортничі, Вишеньки.

Важліве значення для Вивчення зарубінецької культури малі розкопки великого могильника, розташованого на околиці Києва, у с. Корчувате, проведені в 1940-1941 рр. У післявоєнні роки у Середньому Прідніпров'ї досліджуваліся поселення в Києві, поблизу СІЛ Пирогів, Великі Дмітровічі, Зарубінці, в околицях м. Канева, поблизу СІЛ Сахнівка, Межиріч, Лютіж та других, могильники Неподалік від СІЛ Суботів, Пирогів, Хотянівка.

На территории верхніх Придніпров'я, между гирлами Березини та Сожу, на качана 50-х років були віявлені чісленні зарубінецькі пам'ятки. На поселеннях и могильниках на берегах Прип'яті Було Виявлено около 40 пам'яток. Розкопки Було Повністю досліджено могильники Велемічі І та II, значні роботи проведено на могильниках Вороніне, Черськ, Отвержічі, Ремель.

Зарубінецькі пам'ятки в басейні Південного Бугу, а такоже Дністра (поселення Мар'янівка, могильник Рахни, поселення Ремезівці) належати до пізніх проявів зарубінецької культури.

Етнічна пріналежність зарубінецької культури

Перший дослідник зарубінецькіх пам'яток В. В. Хвойка вважать їх слов'янськими, місцевімі за своим походження. На его мнение, смороду являли собою проміжну ланку между пам'ятками ранішої Скіфської доби и пізнішої черняхівської культури.

До думки В.В.Хвойки про слов'янську пріналежність зарубінецької культури та про ее автохтонне походження прієдналіся А.О.Спіцін, М.Ф.Біляшевській та ін. Проти неї виступили західноєвропейські досліднікі. Німецькі археологи П.Рейнеке и К.Такенберг оголосілі зарубінецькі пам'ятки приналежними германської племенам, Які з'явилися на Подніпров'ї внаслідок переселення. Французький вчений Дешелі вважать Зарубінці кельтський пам'яткою. ЦІ припущені позбулися недоведення.

Більшість вчених поділяє точку зору В.В.Хвойки про належність зарубінецької культури місцевім давньослов'янськім (праукраїнськім) племенам. Вважається, что Зарубинецька культура має НЕ Одне, а три джерела: місцеву культуру скіфського часу лісостепової правобережної Смуги України та елементи пріп'ятсько-поліської культури и латенської культур. Зарубинецька культура має чітко віражені Локальні особлівовсті. Так, середньодніпровській локальний варіант відрізняється виразности рісамі культури місцевіх племен пізньоскіфського часу. На мнение Бориса Рибакова Зарубинецька культура є продовження праслов'янської пізньоскіфської (підзньосколотської) культури, носії якої під Вплив несприятливого обставинам, что склалось после сарматського вторгнення в степу Північного Причорномор'я, були вімушені мігруваті з лісостепів у Лісову зону у верхів'ях Дніпра.

Склавини- Празько-корчацька культура охоплює значний ареал — від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, ця культура поширена на території не лише України і Білорусі, але й Центральної Європи — у Польщі, Словаччині, Чехії, Німеччині.right000

Хоча пам'ятки цієї культури вперше були досліджені українським археологом С. С. Гамченком поблизу с. Корчак на Житомирщині ще наприкінці XIX ст., довгий час фахівці не могли визначити їх хронологію та місце серед старожитностей Східної Європи. Це зробив чеський археолог україн-ського походження І. Борковський у роботі, виданій у 1940 р. і присвяченій стародавній слов'янській кераміці з Праги та Придунайських земель.

Зараз на території Центральної та Східної Європи відомо понад 500 пам'яток празької культури, з них третина розташована на землях України. Найбільш відомими пам'ятками на території України є поселення Корчак на Східній Волині, Ріпнів і Зимно на Західному Бузі, Рашків 3, Теремці, Лука Каветчинська і Бернашівка на Дністрі, Кодин на Пруті (розкопки В. В. Ауліха,  І. П. Русанової, Б. О. Тимощука, В. Д. Барана, І. С. Винокура, О. М. Приходнюка та ін.), а також ряд пам'яток на території Центральної Європи.

Пам'ятки празько-корчацької культури представлені переважно неукріпленими поселеннями — селищами, відомі окремі городища і могильники.

Регіон становлення празької культури охоплює Середнє і Верхнє Подністров'я та Попруття. Саме тут відкриті поселення, найдавніші житла яких датуються серединою V ст. (Кодин, Теремці, Лука-Каветчинська, Бакота, Рашків III). Більшість пам'яток культури належить до VI, а переважно VII ст. Уже в VI ст. територія празьких пам'яток значно збільшується, охоплюючи Волинь, Середнє і Верхнє Подунав'я, Південну Польщу, а в кінці VI—VII ст. — межиріччя Ельби та Заале.

Походження празько-корчацької культури найбільш загадкове порівняно з іншими ранньосередньовічними культурами півдня Східної Європи. На думку В. Д. Барана, вона виникла на основі слов'янських пам'яток північно-західної частини черняхівської культури. Припускають також, що центр її формування лежить не на черняхівській периферії, а у глибині лісової зони, на правобрежжі Верхнього Дніпра, у середовищі північних пам'яток київської культури або подібних ним.

Наприкінці VII — на початку VIII ст. празько-корчацька культура на території України трансформується у райковецьку культуру.

left000Територія поширення празької культури досить чітко співпадає з визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавинів, тому загальноприйнято вважати, що носіями празької культури були саме вони.

В час появи на історичній арені племена склавинів перебували на стадії існування великих патріархальних сімей, які складалися з кількох окремих сімей із спільною власністю, так званих первісних сусідських общин. Розвиток міжплемінних стосунків привів до виникнення першого, відомого за писемними даними протодержавного утворення — дулібського  союзу племен.

Поселення склавинів

Неукріплені селища розташовані по краях надзаплавних терас та на підвищеннях у заплаві великих і малих річок та потічків, водоймищ. Інколи — на високому плато. У деяких регіонах поселення розташовані невеликими групами («гніздами»). Зокрема у Прип'ятському   Поліссі селища розміщені групами по 3—4 в кожній на відстані 300—500 м одне від одного. Відстань між групами становить до 3—5 км. Аналогічне розташування селищ відоме у басейні Ельби (Десау-Мозігкау).right000

В поліських районах Волині селища переважно невеликі площею 0,5—1 га. На таких поселеннях одночасно існувало до десяти жител.

У басейнах Дністра і Пруту відомі поселення значних розмірів, що містили по кілька десятків і навіть до сотні жител. Наприклад, у Рашкові III досліджено 92 житла, ще більше десятка могло бути на зруйнованій частині пам'ятки. По кілька десятків споруд виявлено у Бернашівці, Луці-Каветчинській та Теремцях. Втім, не всі житла були одновіковими. На великих поселеннях житла розподіляються на кілька хронологічних етапів, кожному з яких відповідає від 10 до 35 жител.

Житла на селищах розташовані групами, віддаленими одна від одної на 10—30 м. Кожна група складалася з різночасових жител. Доведено, що розташування жител в групі, незалежно від часу їх існування, регламентувалось громадою, а отже, відбиває суспільну структуру.

Крім жител, на поселеннях празько-корчацької культури виявлено рештки наземних господарських дерев'яних будівель, навісів, загонів для худоби, приміщень виробничого призначення, вогнища просто неба, а також ями для зберігання припасів (погреби).

Невеликі слов'янські поселення, скоріш за все, належали великим патріархальним сім'ям. На більших селищах, таких як Рашків III, могло проживати по декілька таких сімей.

Звичаї вшанування померлих у склавинів

Втіленням віри склавинів в очищувальну силу вогню, який до того ж вивільняє душу померлого, є поховання за обрядом тілоспалення. Цей обряд поширений на всій території празько-корчацької культури.left000

Кремація відбувалася за межами могильника. Її рештки, очищені від залишків вогнища, вміщували в урни — глиняні горщики, які інколи накривали плоским каменем, перевернутою посудиною чи сковорідкою. Урни ставили у невеликі і неглибокі ямки округлої форми. Деякі урни поставлені догори дном. У похованнях зрідка знаходяться побутові речі, прикраси, деталі одягу: залізні ножі, кресала, уламки кістяних гребенів, металеві пряжки та скляні намистини. У Подунав'ї та Польщі відкриті ямні (безурнові) поховання.

Здебільшого могильники розташовані поряд із поселеннями. За характером могил вони поділяються на два типи — ґрунтові (без насипів) і курганні. В Україні ґрунтові могильники невеликі, налічують до кількох десятків поховань (Шумськ, Тетерівка). У Чехії та Румунії досліджені великі могильники, де виявлено сотні і тисячі поховань (Пржитлуки, Серата Монтеору). В окремих випадках (Корчак) поодинокі поховання виявлені на поселенні між житлами.

Звичай спорудження курганів над похованнями поширюється в слов'янському середовищі з VI ст. Курганні могильники відкриті у Подністров'ї та на Волині. Вони знаходилися на високих берегах річок, досить далеко від поселень. Насипи курганів круглі, здебільшого оточені ровиками. Зараз насипи мають висоту до 1 м і діаметр 4—10 м. Урни з рештками кремації стоять на невеликих ритуальних кострищах на рівні давньої поверхні. Безурнові кремації знаходились не лише під насипом у невеликих ямках, а й у насипах курганів. Ці поховання супроводжуються окремими посудинами або уламками кількох посудин.

З другої половини VII ст. курганні могильники з'являються у Малопольщі, Сілезії і на Ельбі.

Житла склавинів

Основним і найбільш поширеним типом були житла, нижня частина яких заглиблена у землю до 0,5—0,7 м, інколи глибше, — напівземлянки. Форма їх близька до квадрата, стінки рівні. Переважають житла площею 9—16 кв. м, довжина стін яких дорівнює 3—4 м.

Стінки будівель мали зрубну або стовпову конструкцію. Зруби зводилися з колод, які внизу щільно прилягали до земляних стінок котловану. Стінки стовпової конструкції зводилися з горизонтально покладених плах, закріплених у пазах кутових стовпів-стояків, а також інколи притиснутих до земляних стінок котловану за допомогою стовпів посередині стін. 

Загальна висота жител — до 3 м. Покрівля — двосхила, здебільшого зроблена з соломи чи очерету на дерев'яному каркасі. Між Віслою та Одером зруби не вставлялись у квадратний котлован, а будувалися на поверхні ґрунту навколо овального заглиблення.left000

Внутрішнє облаштування жител було доволі простим. Долівка — земляна, інколи підмащена глиною. Зафіксована також підлога з дерев'яних дощок. 

У деяких житлах уздовж стінок знайдено рештки лав — лежанок у вигляді земляних приступок, обкладених деревом. Коло печей інколи знаходились великі посудини для зберігання припасів, вставлені у ямки. У деяких житлах у долівці були ями для зберігання припасів (погреби), перекриті дерев'яним настилом.

Вже на ранньому етапі існування празько-корчацької культури печі майже повсюдно замінюють вогнища, характерні для старожитностей попередньої доби. Виключенням є лише межиріччя Вісли і Одеру, де крім печей, поширені вогнища з кам'яними або глиняними черінями.

Печі завжди розташовані в одному з кутів житла, переважно у північній його частині. 

Всі печі у житлах Подністров'я були складені з каменю без застосування сполучного розчину. Здебільшого основа печі викладена з великих каменів або плоских, поставлених на ребро. Купол звичайно також складений з плоских каменів, інколи піч перекрита кам'яною плитою. Такі ж печі відкриті на усіх поселеннях на захід і південний захід від Дністра — у Подунав'ї, межиріччі Ельби та Заале, Південній Польщі. Разом з тим, у Західному Побужжі, Поліссі та окремих поселеннях Румунії печі були глиняними. Їхня основа вирізана у материковому останці, а склепіння споруджене з глиняних вальків. Кам'яні і глиняні печі мають приблизно однакові розміри — висота до 0,5 м від рівня долівки, внутрішня камера 40 х 60 см.

Склавини — землероби і ремісники

Землеробство і тваринництво було основою господарської діяльності слов'янського населення празько-корчацького ареалу. Землеробські знаряддя представлені залізними наральниками, мотичками, серпами. Серпи мають досить досконалу форму вигину леза і прямий довгий черешок.

Для переробки зерна використовували кам'яні жорна, уламки яких виявлені практично на всіх поселеннях. У Бакоті знайдена кам'яна ступа — великий круглий камінь діаметром 65 см з конусоподібним заглиблення у центрі. right000

Із тваринництвом пов'язані коси, пружинні ножиці для стрижки овець, ботала.

Залізоробне виробництво і ковальство характеризують залізоробний горн зРіпнева, горно і кузня з Рашкова, ковадло і ковальські інструменти (зубило, молоток) із Зимно, а також знахідки продукції ковалів на поселеннях. Це переважно деревообробні інструменти та побутові речі — сокири, долота, ножі, шила, токарний різець.

З кістки виготовляли побутові речі — різнотипні проколки, шила, голки.

Найчастіше зустрічаються залізні ножі і глиняні пряслиця. Поширеним типом прикрас було різнокольорове скляне намисто.

Предметів озброєння відомо дуже мало. Це залізні наконечники списів, дротиків і стріл. Наконечники стріл відомі кількох типів: двокрильчасті, ромбоподібні та листоподібні.

Глиняний посуд празько-корчацької культури виготовлений без застосування гончарного круга. У глині містяться значні домішки шамоту або піску. Через це поверхня посуду горбкувата, інколи загладжена. Колір такого посуду коричневий — світліший із жовтуватим відтінком або темний.

Провідним типом посуду є ліпний горщик більш-менш видовжених пропорцій з опуклим плечем у верхній частині посудини і короткою прямою шийкою. Зрідка горщики орнаментовано наліпами, насічками чи зиґзаґом. Керамічний комплекс доповнюється сковорідками з невисоким бортиком і одиничними мисками.left000

На ранніх пам'ятках празької культури на Дністрі та Пруті трапляються уламки гончарної кераміки черняхівського типу. На заході, між Віслою та Одером, празькі горщики часто більш приземкуваті, за формою наближаються до високих мисок. Очевидно, це пов'язано із місцевою традицією, яка сягає своїм корінням місцевого дослов'янського населення.

Прядіння і ткацтво були домашніми ремеслами. Пряслиця біконічної форми, плоскі або видовжені знайдені на кожному поселенні.

Металеві деталі одягу (пряжки, фібули, бляшки) та деякі типи прикрас (персні, підвіски, браслети) виготовлені із срібла і бронзи. Більшість цих речей виконана у стилі європейської дружинної культури.

Давньослов'янські ювеліри

Місцевими майстрами виготовлена більшість прикрас і металевих деталей одягу. Вони зроблені переважно із бронзи та заліза, і лише окремі — із срібла. Це браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки з круглими, овальними, прямокутними і фігурними рамками, кільця, дзвоноподібні і трапецієподібні підвіски, пластинчасті накладки, в тому числі у вигляді пташок. Переважна кількість таких виробів виявлена на Зимнівському городищі. Тут же знайдені тиглі, ллячки і ливарні форми. Все це свідчить про розвиток бронзоливарного ремесла на городищі.

Технологія виготовлення таких виробів передбачала використання техніки плоского і об'ємного лиття, холодного кування і чеканки. Це давало можливість виготовляти серію однотипних прикрас.right000

Житло-майстерня ювеліра досліджене на поселенні Бернашівка. У споруді, що загинула від пожежі, під скупченням глиняної обмазки однієї зі стін приміщення, поблизу печі-ка-м'янки знайдено глиняну ллячку і 64 різноманітні ливарні формочки, виготовлені з місцевого вапняку і мергелю.

До асортименту ювелірних виробів, судячи з ливарних форм, входили різноманітні підвіски, у тому числі підвіски-лунниці, а також прямокутні поясні бляшки, наконечники ременів і мініатюрні пряжки. Ливарні форми виготовлено досить ретельно, з великим художнім смаком. Вони, безперечно належали майстру, який був добре обізнаний зі стильовими особливостями поширених у середині 1 тис. н.е. ювелірних металевих виробів.

Особливу увагу привертає рідкісна форма для відливання пальчастих фібул. Металеві ювелірні вироби такої форми у V—VII ст. були поширені у Південно-Східній і Центральній Європі серед різних етнічних груп тогочасного населення, в тому числі серед слов'ян.

Типологічні особливості пальчастих фібул дають підстави вважати, що в кожному регіоні їх поширення існували власні центри по їх виготовленню, як і інших типів металевих ювелірних прикрас, хоча, крім знахідки ливарної форми у Бернашівці, жодної ливарної форми цих фібул до цього часу не було виявлено. Ця знахідка підтверджує місцеве слов'янське походження фібул такого типу, як і решти ювелірних виробів.

Матеріали Зимнівського городища, а також житла-майстерні з Бернашівки свідчать про існування в Україні великих виробничих центрів, які за технологічними показниками не поступалися таким осередкам на території Європи. Такі центри свідчать про товарний характер виробництва, яке розраховане не тільки на індивідуального замовника.

Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

Празько-корчацька культура охоплює значний ареал — від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, ця культура поширена на території не лише України і Білорусі, але й Центральної Європи — у Польщі, Словаччині, Чехії, Німеччині.right000

Хоча пам'ятки цієї культури вперше були досліджені українським археологом С. С. Гамченком поблизу с. Корчак на Житомирщині ще наприкінці XIX ст., довгий час фахівці не могли визначити їх хронологію та місце серед старожитностей Східної Європи. Це зробив чеський археолог україн-ського походження І. Борковський у роботі, виданій у 1940 р. і присвяченій стародавній слов'янській кераміці з Праги та Придунайських земель.

Зараз на території Центральної та Східної Європи відомо понад 500 пам'яток празької культури, з них третина розташована на землях України. Найбільш відомими пам'ятками на території України є поселення Корчак на Східній Волині, Ріпнів і Зимно на Західному Бузі, Рашків 3, Теремці, Лука Каветчинська і Бернашівка на Дністрі, Кодин на Пруті (розкопки В. В. Ауліха,  І. П. Русанової, Б. О. Тимощука, В. Д. Барана, І. С. Винокура, О. М. Приходнюка та ін.), а також ряд пам'яток на території Центральної Європи.

Пам'ятки празько-корчацької культури представлені переважно неукріпленими поселеннями — селищами, відомі окремі городища і могильники.

Регіон становлення празької культури охоплює Середнє і Верхнє Подністров'я та Попруття. Саме тут відкриті поселення, найдавніші житла яких датуються серединою V ст. (Кодин, Теремці, Лука-Каветчинська, Бакота, Рашків III). Більшість пам'яток культури належить до VI, а переважно VII ст. Уже в VI ст. територія празьких пам'яток значно збільшується, охоплюючи Волинь, Середнє і Верхнє Подунав'я, Південну Польщу, а в кінці VI—VII ст. — межиріччя Ельби та Заале.

Походження празько-корчацької культури найбільш загадкове порівняно з іншими ранньосередньовічними культурами півдня Східної Європи. На думку В. Д. Барана, вона виникла на основі слов'янських пам'яток північно-західної частини черняхівської культури. Припускають також, що центр її формування лежить не на черняхівській периферії, а у глибині лісової зони, на правобрежжі Верхнього Дніпра, у середовищі північних пам'яток київської культури або подібних ним.

Наприкінці VII — на початку VIII ст. празько-корчацька культура на території України трансформується у райковецьку культуру.

left000Територія поширення празької культури досить чітко співпадає з визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавинів, тому загальноприйнято вважати, що носіями празької культури були саме вони.

В час появи на історичній арені племена склавинів перебували на стадії існування великих патріархальних сімей, які складалися з кількох окремих сімей із спільною власністю, так званих первісних сусідських общин. Розвиток міжплемінних стосунків привів до виникнення першого, відомого за писемними даними протодержавного утворення — дулібського  союзу племен.

Поселення склавинів

Неукріплені селища розташовані по краях надзаплавних терас та на підвищеннях у заплаві великих і малих річок та потічків, водоймищ. Інколи — на високому плато. У деяких регіонах поселення розташовані невеликими групами («гніздами»). Зокрема у Прип'ятському   Поліссі селища розміщені групами по 3—4 в кожній на відстані 300—500 м одне від одного. Відстань між групами становить до 3—5 км. Аналогічне розташування селищ відоме у басейні Ельби (Десау-Мозігкау).right000

В поліських районах Волині селища переважно невеликі площею 0,5—1 га. На таких поселеннях одночасно існувало до десяти жител.

У басейнах Дністра і Пруту відомі поселення значних розмірів, що містили по кілька десятків і навіть до сотні жител. Наприклад, у Рашкові III досліджено 92 житла, ще більше десятка могло бути на зруйнованій частині пам'ятки. По кілька десятків споруд виявлено у Бернашівці, Луці-Каветчинській та Теремцях. Втім, не всі житла були одновіковими. На великих поселеннях житла розподіляються на кілька хронологічних етапів, кожному з яких відповідає від 10 до 35 жител.

Житла на селищах розташовані групами, віддаленими одна від одної на 10—30 м. Кожна група складалася з різночасових жител. Доведено, що розташування жител в групі, незалежно від часу їх існування, регламентувалось громадою, а отже, відбиває суспільну структуру.

Крім жител, на поселеннях празько-корчацької культури виявлено рештки наземних господарських дерев'яних будівель, навісів, загонів для худоби, приміщень виробничого призначення, вогнища просто неба, а також ями для зберігання припасів (погреби).

Невеликі слов'янські поселення, скоріш за все, належали великим патріархальним сім'ям. На більших селищах, таких як Рашків III, могло проживати по декілька таких сімей.

Звичаї вшанування померлих у склавинів

Втіленням віри склавинів в очищувальну силу вогню, який до того ж вивільняє душу померлого, є поховання за обрядом тілоспалення. Цей обряд поширений на всій території празько-корчацької культури.left000

Кремація відбувалася за межами могильника. Її рештки, очищені від залишків вогнища, вміщували в урни — глиняні горщики, які інколи накривали плоским каменем, перевернутою посудиною чи сковорідкою. Урни ставили у невеликі і неглибокі ямки округлої форми. Деякі урни поставлені догори дном. У похованнях зрідка знаходяться побутові речі, прикраси, деталі одягу: залізні ножі, кресала, уламки кістяних гребенів, металеві пряжки та скляні намистини. У Подунав'ї та Польщі відкриті ямні (безурнові) поховання.

Здебільшого могильники розташовані поряд із поселеннями. За характером могил вони поділяються на два типи — ґрунтові (без насипів) і курганні. В Україні ґрунтові могильники невеликі, налічують до кількох десятків поховань (Шумськ, Тетерівка). У Чехії та Румунії досліджені великі могильники, де виявлено сотні і тисячі поховань (Пржитлуки, Серата Монтеору). В окремих випадках (Корчак) поодинокі поховання виявлені на поселенні між житлами.

Звичай спорудження курганів над похованнями поширюється в слов'янському середовищі з VI ст. Курганні могильники відкриті у Подністров'ї та на Волині. Вони знаходилися на високих берегах річок, досить далеко від поселень. Насипи курганів круглі, здебільшого оточені ровиками. Зараз насипи мають висоту до 1 м і діаметр 4—10 м. Урни з рештками кремації стоять на невеликих ритуальних кострищах на рівні давньої поверхні. Безурнові кремації знаходились не лише під насипом у невеликих ямках, а й у насипах курганів. Ці поховання супроводжуються окремими посудинами або уламками кількох посудин.

З другої половини VII ст. курганні могильники з'являються у Малопольщі, Сілезії і на Ельбі.

Житла склавинів

Основним і найбільш поширеним типом були житла, нижня частина яких заглиблена у землю до 0,5—0,7 м, інколи глибше, — напівземлянки. Форма їх близька до квадрата, стінки рівні. Переважають житла площею 9—16 кв. м, довжина стін яких дорівнює 3—4 м.

Стінки будівель мали зрубну або стовпову конструкцію. Зруби зводилися з колод, які внизу щільно прилягали до земляних стінок котловану. Стінки стовпової конструкції зводилися з горизонтально покладених плах, закріплених у пазах кутових стовпів-стояків, а також інколи притиснутих до земляних стінок котловану за допомогою стовпів посередині стін. 

Загальна висота жител — до 3 м. Покрівля — двосхила, здебільшого зроблена з соломи чи очерету на дерев'яному каркасі. Між Віслою та Одером зруби не вставлялись у квадратний котлован, а будувалися на поверхні ґрунту навколо овального заглиблення.left000

Внутрішнє облаштування жител було доволі простим. Долівка — земляна, інколи підмащена глиною. Зафіксована також підлога з дерев'яних дощок. 

У деяких житлах уздовж стінок знайдено рештки лав — лежанок у вигляді земляних приступок, обкладених деревом. Коло печей інколи знаходились великі посудини для зберігання припасів, вставлені у ямки. У деяких житлах у долівці були ями для зберігання припасів (погреби), перекриті дерев'яним настилом.

Вже на ранньому етапі існування празько-корчацької культури печі майже повсюдно замінюють вогнища, характерні для старожитностей попередньої доби. Виключенням є лише межиріччя Вісли і Одеру, де крім печей, поширені вогнища з кам'яними або глиняними черінями.

Печі завжди розташовані в одному з кутів житла, переважно у північній його частині. 

Всі печі у житлах Подністров'я були складені з каменю без застосування сполучного розчину. Здебільшого основа печі викладена з великих каменів або плоских, поставлених на ребро. Купол звичайно також складений з плоских каменів, інколи піч перекрита кам'яною плитою. Такі ж печі відкриті на усіх поселеннях на захід і південний захід від Дністра — у Подунав'ї, межиріччі Ельби та Заале, Південній Польщі. Разом з тим, у Західному Побужжі, Поліссі та окремих поселеннях Румунії печі були глиняними. Їхня основа вирізана у материковому останці, а склепіння споруджене з глиняних вальків. Кам'яні і глиняні печі мають приблизно однакові розміри — висота до 0,5 м від рівня долівки, внутрішня камера 40 х 60 см.

Склавини — землероби і ремісники

Землеробство і тваринництво було основою господарської діяльності слов'янського населення празько-корчацького ареалу. Землеробські знаряддя представлені залізними наральниками, мотичками, серпами. Серпи мають досить досконалу форму вигину леза і прямий довгий черешок.

Для переробки зерна використовували кам'яні жорна, уламки яких виявлені практично на всіх поселеннях. У Бакоті знайдена кам'яна ступа — великий круглий камінь діаметром 65 см з конусоподібним заглиблення у центрі. right000

Із тваринництвом пов'язані коси, пружинні ножиці для стрижки овець, ботала.

Залізоробне виробництво і ковальство характеризують залізоробний горн зРіпнева, горно і кузня з Рашкова, ковадло і ковальські інструменти (зубило, молоток) із Зимно, а також знахідки продукції ковалів на поселеннях. Це переважно деревообробні інструменти та побутові речі — сокири, долота, ножі, шила, токарний різець.

З кістки виготовляли побутові речі — різнотипні проколки, шила, голки.

Найчастіше зустрічаються залізні ножі і глиняні пряслиця. Поширеним типом прикрас було різнокольорове скляне намисто.

Предметів озброєння відомо дуже мало. Це залізні наконечники списів, дротиків і стріл. Наконечники стріл відомі кількох типів: двокрильчасті, ромбоподібні та листоподібні.

Глиняний посуд празько-корчацької культури виготовлений без застосування гончарного круга. У глині містяться значні домішки шамоту або піску. Через це поверхня посуду горбкувата, інколи загладжена. Колір такого посуду коричневий — світліший із жовтуватим відтінком або темний.

Провідним типом посуду є ліпний горщик більш-менш видовжених пропорцій з опуклим плечем у верхній частині посудини і короткою прямою шийкою. Зрідка горщики орнаментовано наліпами, насічками чи зиґзаґом. Керамічний комплекс доповнюється сковорідками з невисоким бортиком і одиничними мисками.left000

На ранніх пам'ятках празької культури на Дністрі та Пруті трапляються уламки гончарної кераміки черняхівського типу. На заході, між Віслою та Одером, празькі горщики часто більш приземкуваті, за формою наближаються до високих мисок. Очевидно, це пов'язано із місцевою традицією, яка сягає своїм корінням місцевого дослов'янського населення.

Прядіння і ткацтво були домашніми ремеслами. Пряслиця біконічної форми, плоскі або видовжені знайдені на кожному поселенні.

Металеві деталі одягу (пряжки, фібули, бляшки) та деякі типи прикрас (персні, підвіски, браслети) виготовлені із срібла і бронзи. Більшість цих речей виконана у стилі європейської дружинної культури.

Давньослов'янські ювеліри

Місцевими майстрами виготовлена більшість прикрас і металевих деталей одягу. Вони зроблені переважно із бронзи та заліза, і лише окремі — із срібла. Це браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки з круглими, овальними, прямокутними і фігурними рамками, кільця, дзвоноподібні і трапецієподібні підвіски, пластинчасті накладки, в тому числі у вигляді пташок. Переважна кількість таких виробів виявлена на Зимнівському городищі. Тут же знайдені тиглі, ллячки і ливарні форми. Все це свідчить про розвиток бронзоливарного ремесла на городищі.

Технологія виготовлення таких виробів передбачала використання техніки плоского і об'ємного лиття, холодного кування і чеканки. Це давало можливість виготовляти серію однотипних прикрас.right000

Житло-майстерня ювеліра досліджене на поселенні Бернашівка. У споруді, що загинула від пожежі, під скупченням глиняної обмазки однієї зі стін приміщення, поблизу печі-ка-м'янки знайдено глиняну ллячку і 64 різноманітні ливарні формочки, виготовлені з місцевого вапняку і мергелю.

До асортименту ювелірних виробів, судячи з ливарних форм, входили різноманітні підвіски, у тому числі підвіски-лунниці, а також прямокутні поясні бляшки, наконечники ременів і мініатюрні пряжки. Ливарні форми виготовлено досить ретельно, з великим художнім смаком. Вони, безперечно належали майстру, який був добре обізнаний зі стильовими особливостями поширених у середині 1 тис. н.е. ювелірних металевих виробів.

Особливу увагу привертає рідкісна форма для відливання пальчастих фібул. Металеві ювелірні вироби такої форми у V—VII ст. були поширені у Південно-Східній і Центральній Європі серед різних етнічних груп тогочасного населення, в тому числі серед слов'ян.

Типологічні особливості пальчастих фібул дають підстави вважати, що в кожному регіоні їх поширення існували власні центри по їх виготовленню, як і інших типів металевих ювелірних прикрас, хоча, крім знахідки ливарної форми у Бернашівці, жодної ливарної форми цих фібул до цього часу не було виявлено. Ця знахідка підтверджує місцеве слов'янське походження фібул такого типу, як і решти ювелірних виробів.

Матеріали Зимнівського городища, а також житла-майстерні з Бернашівки свідчать про існування в Україні великих виробничих центрів, які за технологічними показниками не поступалися таким осередкам на території Європи. Такі центри свідчать про товарний характер виробництва, яке розраховане не тільки на індивідуального замовника.

Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

Писмені джерела http://vittop10..com/ukrainian/history/nonchronologycal/slavs/origin/chapter_1/writing_resources.html g2gm

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім «слов'яни» вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав'я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.

Прокопій Кесарійський описує життя ранніх слов'ян так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають (на собі) ні хітона, ні (грубого) плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім'я за старих часів у склавинів і антів було одне».

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. е. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор'я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов'яни, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 p., походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне слов'янське нашестя призвело до того, що вже 577 p., слов'яни контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. слов'яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність слов'янської експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Славонією. Візантійський імператор Константин Багрянородний так підсумовує наслідки слов'янської міграції: «Зіслов'янилась вся наша земля і стала варварською».

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов'ян, вважає, що початок формування окремих слов'янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів та склавинів.

Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» — своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім'я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти — жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Проте, на жаль, лінгвістика не може дати вичерпної відповіді на питання слов'янського етногенезу. Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов'янські війни (568—635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII— IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини», трансформувавшись з часом у «слов'яни», дожив до наших днів.

За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V—VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов'янами. Склавини ж не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили в VIII—X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підґрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам'яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культур. З культурою Луки Райковецької фахівці пов'язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.

Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II—VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці не виняток у цьому процесі. Вони — прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

2) Протодержавні утворення антів, їх взаємини з сусідами та Візантією.

Те, що знаємо про наших безпосередніх предків — антів, знаємо з чужинецьких (грецьких і латинських) джерел. Вони одинокі й тому цінні, але ж треба користуватися ними обережно. Чужинці дивилися на наших предків, як на варвар і багато в своїх описах прибільшували та переяскравлювали. До того ж чужинці знайомилися з ними принагідно й поверховно, а тому й не могли збагнути їх душі. А без цього неможлива ніяка річевість, що її вимагається від історії.До VI сторіччя по Христі, заволоділи наші предки анти землями здовж чорноморського поберіжжя, на схід від устя Дністра, через Дніпро, аж до берегів Озівського моря. Як далеко сягали вони на північ, цього не знаємо певно.Назва східньо-словянського племени — «анти» — чужого, несловянського походження. Самі вони напевне так себе не звали, як і словяни взагалі не звали себе «венедами» чи «венетами». Можливо, що так звали наших предків їх східні турецько-фінські сусіди й від них перейняли цю назву візантійські та готські літописці та історики. На захід від антів (на балканському півострові й Подунавю) жили словени, на північний захід венеди. Від сходу загрожували їм гуни, від півдня готи.Писар одного з готських князів Йордан, написав у 554 р. історію готської держави, в якій багато уваги присвячує антам.Причислюючи антів до венетських (словянських) племен, каже Йордан, що вони «найсміливіші поміж венедами й живуть на лукоморі Понту (Чорного моря) від Дністра по Дніпро, які віддалені від себе на багато днів ходу».Коли після смерти готського короля Германаріха (375) готи мусіли скоритися перед гунами, тоді їх король Вінітар, що бажав виявити свою хоробрість і звільнитися зпід гунської зверхности, пішов війною на антів.В першому наскоку йому не пощастило, але згодом він переміг антів, а їхнього короля Боза й 40 його старшин звелів, для постраху цілому племені антів, розіпняти на хрестах. Але ж у справу встряли гуни й разом із вірними собі готськими начальниками, розбили Вінітара. Щодо прізвища антського короля Боза, то його пробували звести до словянського імени Божка, Божидаря чи Богдана, а дехто з дослідників бачив у ньому того Буса, що про його часи співають в «Слові о полку Ігоревому» готські дівчата. («Поют время Бусово»). Виходить, що анти мусіли бути не тільки войовничі й сміливі, але вже в IV ст. гарно зорганізовані, коли могли протиставитися готам й не то, що не злякалися гунів, але й увійшли з ними, а відтак із Візантією, в зачіпно-оборонний союз.Правний дорадник візантійського полководця Белізарія, а відтак автор цілої низки творів із історії Візантії — Прокопій Кесарійський, що жив і писав у другій половині VІ ст., дає нам у своїх творах дуже цікаву характеристику антів та словен:«Словенами й антами — каже Прокопій — не володіє один муж, але із споконвіку живуть вони громадоправством й тому спільно цікавляться всім, що для них приємне й прикре. Вірять, що є один бог, володар грому й найвищий пан і йому жертвують воли та всяку жертвенну тварину. Не признають долі, ані не думають, щоби вона мала якусь силу над людьми, але коли вже їм смерть загляне в вічі, чи то в недузі, чи в бою, обітують, якщо вийдуть побідно, то зараз принесуть богові жертву за чудом вирятуване життя. І дійсно вони звичайно жертвують богові те, що обіцяли й вірять, що цею жертвою окупили собі рятунок. Крім цього почитають ріки й русалки та інші божества й усім їм жертвують та ворожать при жертвах.Мешкають у нужденних колибах, розкинутих одна від другої, а кожен із них дуже часто міняє оселю. До бою, йдуть пішки й тримають у руках малі щити й списи; панцира не одягають ніколи, а деякі не мають ані свити, ані плаща, тільки штани, й так виступають у бій з супротивником. В тих обох народів спільна, цілком варварська мова й подібдні вони один до одного з вигляду. Всі вони помітно рослі й сміливі, що ж до тіла й волосся ані надто біляві або русяві, ані теж цілком темні але всі бувають рижуваті. Не є вони злі, ані злочинні, але у своїй простоті заховують гунський спосіб життя...»Трохи пізніший від Прокопія, грецький письменник цісар Маврикій (582—601) оповідає таке про побут і спосіб воювання антів і словен:«Словени й анти, мають однаковий спосіб життя й однакові нахили; вони вільні й ніколи не даються наломити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на власній землі. Їх багато й вони витривалі, легко зносять спеку і холод, слоту і наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують вони ласкаві й зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. Колиб, через недбайливість господаря, гість потерпів яку шкоду, то той, що передав гостя другому господареві, підняв би війну, бо вони вважають своєю святістю — пімстити кривду гостя. Тих, що попадуть до них у полон, не задержують, як це роблять інші народи, але назначивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захочуть, за якимсь викупом, вернути до своїх, чи залишитися поміж ними, як вільні й приятелі. Мають вони багато різної худоби й збіжжя, зложеного в стиртах, а найбільше проса й льону, їх жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважає смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям.Мешкають по неприступних полянах, над ріками, мочарами, озерами, й часто загрожені небезпекою, кидають свої оселі. Свій добуток бережуть у сховках.Дуже зручно вживають засідок, нападів і підступів, в день і в ночі придумуючи над різними способами воювання. Усіх перевищують своїми способами проходити ріки й уміють дуже довго перебувати під водою. Кожен з них озброєний у два малі списи, а дехто має великі, але тяжкі до ношення щити. Вживають теж деревляних луків і малих стріл, затроєних їддю.Рідко наступають збитою лавою. У боротьбі вживають радше засідок і підступів, як сили.Вони цілком віроломні й нетривкі в договорах. Уступають радше перед страхом, аніж подарунками. Тай коли порізняться поміж собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому.Тому, що в них багато князів, що живуть у незгоді, не шкодить позискувати одних проти одних, чи слушністю, чи подарунками, головно тих, що живуть поблизь границі».Але Маврикій переконаний, що походи проти словян та антів дуже мало їм шкодять:«Тому, що оселі словян та антів положені разом понад ріками: одні з другими стикаються, а ліси й багна недалеко, то про ворожий наскок дуже скоро всі довідуються й тікають із майном. Тоді молодь, визбувшися страху, нападає нишком і вибиває наших жовнірів. У таких виправах треба всіх боєздатних негайно вбивати...»Отаку то, назагал дуже гарну картину життя-буття наших предків малюють нам їхні грецькі сучасники. Як бачимо, багато з того, що дивувало чужинців, і злого й доброго залишилося в нас і до сьогодні.І та всіми славлена українська гостинність і ця внутрішня незгідливість — мовляв: у нас, що голова то розум — та й способи воювання, що так яскраво повторюються в житті українських козаків-запорожців.З історії антів переказали нам грецькі письменники небагато. Біля 530 р. потерпіли вони поразку від візантійського полководця Германіха, але з того часу бачимо їх у згоді з Візантією. По словам Прокопія, війська антів обороняли в 537 р. Рим перед готами, за три дні мали вони вибити аж 4000 готів. Дуже цікавий момент переповідає нам м. і. Прокопій.В грецького цісаря Юстиніяна був воєвода, що звався Хилвудій. В 531 р. сторожив він границь Візантії понад Дунаєм проти натиску гунів, словян та антів. Сміливий та меткий Хилвудій не обмежувався тільки боронити границі, але час до часу запускався глибоко в землі «варвар» і старався нагнати їм страху перед силою візантійської держави. В одному з таких походів Хилвудій згинув у боротьбі з словянами (534 р.)Трапилося, що до словянського полону попав ант, на ймення теж Хилвудій. Коли дізналися про це анти, викупили Хилвудія з словянського полону й наказали йому на вічу не признаватися до того, що він ант, але вдавати з себе візантійського воєводу Хилвудія. Самі ж вони звернулися до візантійського цісаря Юстиніяна й запропонували йому союз. Між іншими поставили умову, що Хилвудій залишається в них і водитиме їх на ворогів. Цісар Юстиніян погодився на пропозицію й закликав антів перейти жити до зруйнованого міста Турриса, що його збудував ще римський цісар Траян по тому боці Дністра. Це місто разом із околицею обіцяв цісар подарувати антам і платити їм гроші і за оборону Візантії перед гунами.Тоді анти вислали до Царгороду того поневільного самозванця Хилвудія завершити договір. По дорозі в Візантію попав Хилвудій у руки візантійського воєводи Нарзеса, цей звелій його закувати в диби й покарати за обманство. — На цьому мали б покінчитися перші в історії українсько-грецькі переговори.В другій половині VI сторіччя багато натерпілися анти від аварів, що тоді переходили чорноморськими степами знад Каспія на захід.Грецький письменник Менандр оповідає, що коли дикі авари почали пустошити землі антів, ці післали до них одного зі своїх кращих мужів Мезамира на переговори. Один болгарин, що мав вплив на аварського кагана, порадив йому вбити антського посла, бо він держався згорда й, вернувши до своїх, міг би зорганізувати нарід проти аварської орди. Авари вбили посла й пустошили землі антів та набірали з них невільників.В «Повісті временних літ» оповідається про те, як авари «примучували» українське племя дулібів, та запрягали дулібівських жінок у свої вози. Дарма, що наш літописець переносить це аварське лихоліття на першу половину VII сторіччя, коли авари вже перейшли крізь українську землю й осіли на сердньому Дунаю; поправді літописне оповідання відноситься до раніших часів переселенчої мандрівки аварів.Під 555 роком згадує грецький письменник Агатій про сотника Доброгоста, що проводив грекам у боротьбі з персами й був з походження ант.Востаннє згадуються анти під 602 роком. Вони виступають як союзники Візантії в її боротьбі із придунайськими словянами, що були в союзі з аварами. Тоді то аварський каган вислав військо, щоб знищити антський нарід союзниками ромеїв (візантійців). Але аварське військо ворохобилося й не захотіло воювати з антами.Наприкінці VII сторіччя перемандровує крізь чорноморські степи болгарська орда, а сильна хозарська держава на сході стає заборолом проти натиску дальших кочівничих орд на чорноморський степ. Ціле VIII й половина ІХ сторіччя ховався чорноморський степ за хозарською спиною й тоді був час і змога поширити і закріпити чорноморське поберіжжя східньо-словянськими, чи краще кажу чи, українськими племенами. І треба це нашим предкам признати, що вони використали цю нагоду якслід. Але ж ні вони самі, ні сусідські письменники не закріпили нам тієї преважної доби в писаних документах. І тільки на підставі нашого найстаршого літопису, писаного пізно, бо щойно в XI сторіччі, ми можемо набрати приблизного уявлення про остаточні досягнення того кольонізаційного руху східньословянських племен.

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов'ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалось рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля. Однак поряд з цим зароджувались і нові, більш прогресивні відносини, що в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу виробництва.

У антів були економічні стосунки з віддаленими країнами, в тому числі — з Римською імперією. Це простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети[1, c. 22-23].

У V—VI ст. суспільний лад перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку:

1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління.

Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова);

2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виокремленню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади;

3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

За відомостями Прокопія Кесарійського, Менандра, анти мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тисяч воїнів (що можливо, перебільшено). Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. На чолі цього об'єднання антів стояли царі («рекси») і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феoфiлакт Сімокатта та інші).

В 4 столітті, за свідченням Йордана, анти вели боротьбу проти готів, які претендували на гегемонію в Східній Європі. В 385 році готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому пощастило захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів та 70 найбільших можновладців. У 6 столітті розпочався наступ антів разом із спорідненими склавинами на балканські володіння Візантії. До середини 6 століття це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550—551 років на візантійських землях оселилася частина антів і склавинів. Протягом наступних десятиліть розселення антів йшло дуже швидко і на 80-і роки 6 століття привело до повної слов'янізації північних Балкан (територія сучасної Болгарії та колишньої Югославії). Від 568 року у зв'язку з вторгненням аварів і заснуванням в Трансільванії (сучасна Румунія) аварського каганату, почалися аваро-слов'янські війни, що на початку 7 століття призвели до розпаду антського політичного об'єднання.

3)Склавини: історія, соціально-економічний розвиток, місце у слов’янському етногенезі.

Склавіни (склавени, грец. Σκλάβήνοι, лат. Sclaueni) — назва слов'янських племен, розселених на північ від Дунаю, у візантійських, греко- і латиномовних джерелах 6 століття. Склавіни є видозміною імені «славіни» («словени») внаслідок вставки звуку «-к», тому що в грецькій і латинській мовах є прийнятим звукосполучення «-сл». У V ст. венеди стали спільною етнічною основою для формування південних і західних слов'ян — склавінів, які розселилися від Балкан до Вісли, та антів — предків українців, які заселили територію між Дністром та Сіверським Дінцем.

Найперша згадка про склавінів міститься у творі Псевдо-Кесарія Назіанзького «Відповіді на запитання» (початок 6 століття). Загалом вірогідні й порівняно ґрунтовні відомості про склавінів подають готський історик Йордан (у книзі «Про походження і діяння готів») та Прокопій Кесарійський (у «Книгах про війни»). За Йорданом, склавіни становили одне з відгалужень венетів і розселялися на південь від витоку Вісли. Обидва автори розміщували склавінів між Дністром на сході та, ймовірно, басейномТиси на заході.

Територія, яку займали склавіни, накладається на ареал археологічної культури празької кераміки і включає в себе Чехію,Моравію, Словаччину, Угорщину, Румунію, більшу частину Молдови, правобережну лісостепову частину України та українськеПолісся, частину Сербії (Воєводину), можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії.

З візантійських джерел відоме ім'я склавінського ватажка Добрета, що правив союзом племен в другій половині шостого століття.

Склавінам належить головна заслуга у колонізації слов'янами Балканського півострова у кінці 6 — першій половині 7 століття.

Про склавінів (населення празької культури) див. також: Бурштиновий шлях. Вплив на цивілізації

Вперше цей етнонім «склавіни» згадується в VI ст. н. е. у роботі «Гетика» (551 р) Йордану у формі «Sclaveni» і в праці «Війна з готами» Прокопія Кесарійського (555 р) у формі «Sklaboi»[1].

Історики надають наступну інформацію про склавинів:

«

Адже племена ці, склавини й анти, не управляються однією людиною, але здавна живуть в народовладдяі, і від того у них вигідні і невигідні справи завжди ведуться спільно. А також однаково і інше, можна сказати, все у тих і у інших, і встановлено здавна у цих варварів.

Бо вони вважають, що один з богів - творець блискавки - саме він є єдиний владика всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин. Приречення ж вони не знають і взагалі не визнають, що воно має якесь значення, принаймні щодо людей, але коли смерть вже у них біля ніг, схоплені вони хворобою або виступають на війну, вони дають обітницю, якщо уникнуть її, зараз же здійснити богові жертву за своє життя; а уникнувши [смерті], жертвують, що пообіцяли, і думають, що тією-то жертвою купили собі порятунок.

Однак шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества і приносять жертви також і їм усім, і при цих-то жертвах роблять ворожіння. А живуть вони в жалюгідних хатинах, розташовуючись далеко один від одного і кожен міняючи наскільки можна часто місце поселення. Вступаючи ж в битву, більшість йде на ворога пішими, маючи невеликі щити і списи в руках, панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі ж не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, але, пристосувавши тільки штани, що прикривають соромом частини, так і вступають у сутичку з ворогами.

Є у тих і інших і єдина мова, абсолютно варварська. Та й зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються, бо всі і високі, і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, аж ніяк не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті.

Спосіб життя [їх] грубий і невибагливий, як і у массагетов, і, як і ті, вони постійно покриті брудом, - втім, вони найменше підступні і мстиві, але і в простоті [своїй] вони зберігають гунську вдачу.

Та й ім'я в давнину у склавінів і антів було одне. Бо і тих і інших спрадавна звали «спорами», якраз через те, думаю, що вони населяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони і займають неймовірно обширну землю: адже вони набуваються на більшій частині іншого берега Істра, по той бік річки. Вважаю достатнім сказане про цей народ.

 »

Прокопій Кесарійський - Війна з готами.[2]

«

Між цими річками лежить Дакія, яку, на зразок корони, огороджують Альпи. У лівого їх схилу, що спускається на північ, починаючи від місця народження річки Вістули, на безмірних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їх найменування тепер змінюються відповідно різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавенами і антами.

Склавени живуть від міста Новіодунума і озера, іменованого Мурсіанскім, до Данастра, і на північ - до Віскли, замість міст у них болота і ліси.

Анти ж - найсильніші з обох [племен] - поширюються від Данастра до Данапра, там де Понтійське море утворює закрут; річки ці видалені одна від одної на відстань багатьох переходів.

Ці [венети], як ми вже розповідали на початку нашого викладу, - саме при перерахуванні племен, - походять від одного кореня і нині відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавенов. Хоча тепер, за гріхами нашими, вони лютують повсюдно, але тоді всі вони підкорилися владі Германаріха.

Велике розселення слов’ян

Питання походження східних слов’ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов’янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов’янства, так званий передслов’янський, сягає другої половини II– I тис. до н. е. Саме тоді почалося формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов’ян.    Передслов’янський період пов’язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього сло-в’янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному за рахунок землеробства, ремесел і торгівлі.    Уперше слов’яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою „венеди”, які жили між р. Одрою і Дніпром. Пізніше, на середину I тис. н. е., з венедів вирізнилися дві групи слов’янського населення – анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону та Азовського моря й склали згодом східну гілку слов’янства.    Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла – ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами–державами Північного Причорномор’я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах – віче.    Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.    Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV – початок VII ст.) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадувалися. Починаючи з VII ст., у літературі трапляється назва „слов’яни” – людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром сформувалося понад 10 великих племінних об’єднань східних слов’ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об’єднань міститься у „Повісті минулих літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово склалися й великі спільноти. Існують згадки про три центри – Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених – Ростово-Суздальська земля).    Ранні слов’яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев’яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян варто виділити – Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.   Жили  ранні  слов’яни  за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди – патріархальні об’єднання за кровною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.    Суспільний лад ранніх слов’ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.   right000 Життя і праця східних слов’ян були тісно пов’язані зі своєю сім’єю і природою. Це і визначило два основних культи – обожнення сил природи і культу пращурів. Систему вірувань ранніх слов’ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця й добра; Перун – бог грому; Сварог – бог неба; Дана – богиня води; Стрибог – бог вітрів; Велес – бог худоби.    Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.    Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.   Уже в ті часи, ґрунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається із 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні – тоді, коли день починав переважати ніч.    Розвивалось у східних слов’ян й ужиткове мистецтво зі „звіриним” і „геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.    Східні слов’яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.   Протягом VIII–IX ст. слов’яни розселилися по території Східної Європи. Найбільшими слов’янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни – на р. Десна, в’ятичі – на Оці, на заході від полян – дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об’єднання.   left000 На північному заході сусідами східних слов’ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні – кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов’ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.    Поступово племінні спільноти трансформувалися у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знизилася роль народного віча, довкола князів формувалися дружини – групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирав данину, завойовував нові землі. Найбільш знатні дружинники складали дорадчий орган при князеві – боярську раду.    Починається формування верстви великих землевласників – бояр, які отримували землю (вотчину) за службу в князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства – смерди – платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.    Формування державності у східних слов’ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників.    Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилась необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням почалась класова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники – на феодально залежне населення.    Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв’язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.    Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада – спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейright000овану групу професійних військових, яка поступово стала органом примусу.    Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні – насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.    Таким чином, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов’ян у VI–IX ст., перш за все – піднесення землеробства, ремесел і торгівлі,  розклад родовообщинного ладу і класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у привілейований стан, поява перших протодержав, сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла Древньоруська держава – Київська Русь. 

„З Повісті минулих літ”

Походження і розселення слов’ян

   ...Слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов’яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов’янські письмена.    Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів’ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка. Дніпро ж витікає з Оковського лісу і плине на південь, а Двіна із того самого лісу вибігає і йде на північ, і входить у море Варязьке. Із того ж лісу витікає Волга на схід і вливається сімдесятьма гирлами в море Хвалійське. Тому-то із Русі можна йти по Волзі в Болгари і в Хваліси, і на схід дійти в уділ Симів, а по Двіні – у Варяги, а з Варягів – і до Риму, од Риму ж – і до племені Хамового. А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це зовуть Руським. ...   ...Поляни, що жили особно, як ото ми сказали, були з роду слов’янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов’ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати [один] Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [ріці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом на Оці, од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки „Велика Скіфія”.