Племена кіммерійців. Друга світова війна | MegaDOCs

Племена кіммерійців. Друга світова війна

Билет 22

1 У VIII—VII ст. до н. е. войовничі племена кіммерійців проникають на територію Передньої та Малої Азії. Історичні пам'ятки цих племен IX — першої половини VII ст. до н. е. виявлено як на берегах Волги, так і на берегах Дунаю. Лук, кинджал, меч та спис складали озброєння кіммерійського воїна. Ці племена займалися кочовим скотарством. Оскільки для кіммерійців коні були не тільки транспортним засобом, а й продуктом харчування, причому різноманітним, то Геродот називає їх "тими, що доять кобилиць". Це були іраномовні племена. У Північному Причорномор'ї в VII ст. до н. е. вони побудували перші добре укріплені городища.  За походженням і мовою вони були індоєвропейцями. В VIII і VII ст. до н.е. кіммерійці настільки зміцніли, що вже почали нападати на країни Малої і Передньої Азії. А вже наприкінці VII ст. до н.е. з Північного Причорномор"я їх витіснили сусідні племена скіфів.

Скіфи прийшли до Північної Понтіди зі Сходу близько 700 років до н. е. Сильні і войовничі іраномовні бородаті чоловіки і стрункі, високі і чарівні жінки легко обжили новий край. В своїх шкіряних кібітках, в які впрягалися воли, скіфи кочували по всьому степовому просторі Північного Причорномор'я і Приазов'я, від гирла Дунаю до Гирла Дону. їх багатство складали головним чином коні. За присутності скіфів в цих краях не припинявся розвиток тваринництва, землеробства, торгівлі. Всьому цьому сприяли природні умови і попит греків-колоністів на зерно. Підкоривши собі місцеві землеробські племена, скіфи створили в VI ст. до н.е. на півдні України Скіфське царство, яке проіснувало до Ш ст. до н. е.

Основу його населення складало головне скіфське плем'я, яке, за Геродотом, мешкало в області, обмеженій на заході р. Дністер, на півночі — р. Кінською і Дінцем.

Скіфи-завжди називали себе царськими скіфами. Підкорені ними землеробські племена називались буди нами, меланхленами, невроми.

Сармати. На зміну скіфам в причорноморські степи стали проникати такі ж іраномовні племена під назвою сармати. Хвиля за хвилею котилися вони зі Сходу, все більш густо заповнюючи ці землі. Вже Геродот згадує про них під назвою савроматів, які в його час мешкали по течії Дону і на Нижній Волзі. Сармати почали енергійно витісняти скіфів спочатку в Крим, далі за Дніпро, а там і за Дунай. Сарматська ця інвазія почалася в III ст. до н.е. Вважається, що культура сарматів була близька до скіфської. Однак сармати були ще більш відсталими, ніж скіфи, тому що в їх ладі дуже очевидно проглядались залишки матріархату. Тобто в суспільному житті сарматів на цей час ще й досі велику участь брали жінки, які разом з чоловіками навіть здійснювали воєнні походи. "Керовані жінками" сармати, яких так прозвали через сильні пережитки матріархату у сарматської знаті, як і кімерійці, залишили свій слід в словенському фольклорі. Сарматський натиск впродовж декількох століть привів до занепаду слов'янських земель. Тому місцеве населення переселилось з лісостепу на північ, в лісову зону.

2. Друга світова війна - рубіжна й найжорстокіша подія в історії сучасного світу. В неї було втягнуто 67 держав, 80 % населення земної кулі і тривала довгих б років. Вогняний смерч пронісся над величезними територіями Європи, Азії й Африки, охопив простори всіх океанів. У цій війні загинуло близько 60 млн осіб, не говорячи вже про поранених і тих, хто безвісти пропав. Лихо й страждання, які пережили люди, незмірні.

Уже більше ніж півстоліття відділяє нас із того часу, коли людство відсвяткувало велику перемогу над фашизмом і мілітаризмом. За ці роки світова історіографія Другої світової війни нагромадила багато тисяч книг, статей, документальних публікацій, мемуарів. Віддаючи належне багатьом із цих праць, слід підкреслити, що в сучасних умовах все-таки виникає бажання, навіть необхідність, дещо по-новому підійти до висвітлення окремих подій передісторії й історії Другої світової війни, її підсумків, наслідків і уроків. Це пов'язано, по-перше, з відкриттям нових архівів, і, по-друге, із необхідністю відмовитись від ідеологічних нашарувань, штампів і стереотипів, які нагромадились як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії. З іншого боку, ще не припинилися спроби відкинути загальновизнані істини або ж викривити історичну правду зокрема, про Велику Вітчизняну війну - складову Другої світової війни.

Друга світова війна почалася з реалізації секретного протоколу до пакту Молотова - Ріббентропа від 23 серпня 1939 р. Відомо, що в ході переговорів у Москві Ріббентроп повідомив Сталіна про намір Гітлера напасти на Польщу 1 вересня 1939 р.

Незважаючи на радянсько-польський договір про ненапад, чинний до кінця 1945 р., Сталін фактично висловив згоду приєднатися до агресії. Як бачимо, безпосередніми паліями війни є обидва союзники: Гітлер і Сталін, гітлерівський рейх і сталінська імперія.

Як і Першу світову війну, Німеччина почала її під приводом, що вражає зухвальством і цинізмом з боку тих, кому не вистачало "життєвого простору". Так, увечері 31 серпня 1939 р. група есесівців, переодягнута у форму польських військових, захопила будинок радіостанції прикордонного з Польщею міста Глейвіц й інсценувала напад на німецьку територію. Зробивши кілька пострілів перед мікрофоном, фашисти зачитали польською мовою те, "що прийшов час війни Польщі проти Німеччини". Ця іскра перетворилася у світову пожежу. Провокацію в Глейвіці гітлерівці використали як привід для вторгнення в Польщу.

Отже, Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом фашистської Німеччини на Польщу. З вересня 1939 р.

Великобританія й Франція оголосили війну Німеччині. Ці держави мали спільні зобов'язання про взаємодопомогу. Приклад Великобританії наслідували її найбільша колонія Індія і всі англійські домініони: Канада, Південно-Африканський Союз, Австралія і Нова Зеландія. Фашистська Італія тимчасово зайняла позицію "невоюючого союзника" Німеччини. США проголосили про свій нейтралітет (офіційно дотримувались до грудня 1941 р.). Юридично народи всіх континентів опинилися у стані війни, яка набула дійсно світового характеру.

Радянський Союз трохи "запізнився", і вже не нападав на Польщу, а "захищав" західних українців і білорусів. 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон, а 28 вересня 1939 р. було підписано радянсько-німецький договір про "дружбу й кордони", до якого теж додавалися секретні протоколи. За своїм змістом вони були протиправні й аморальні. Це було продовження змови Гітлера й Сталіна про розподіл сфер впливу. Згідно з протоколами до сфери інтересів СРСР, крім Західної Білорусії, Західної України, Бессарабії, Фінляндії, Естонії та Латвії, потрапляла і Литовська держава, а до сфери Німеччини - Люблінське й Варшавське воєводства, тобто межа німецьких володінь у Польщі пересувалась на схід до р. Буг (на відміну від пакту Молотова - Ріббентропа). Новий західний кордон СРСР встановлювався приблизно по "лінії Керзона". Крім того, радянсько-німецьке зближення дало можливість радянському уряду мирним шляхом розв'язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Північної Буковини (червень - липень 1940 р.).

Причини цього були такі. По-перше, після підписання договорів керівники СРСР стали називати ворогом номер один Великобританію й Францію, а Польщу навіть фашистською державою. Молотов на засіданні Верховної ради СРСР 31 жовтня 1939 р. захищав агресивну політику фашистської Німеччини. Він заявив: "... Злочинно вести таку війну, як війна на знищення гітлеризму, прикриту фальшивим прапором боротьби за "демократію". Це дезорієнтувало громадськість у СРСР і за кордоном, внесло сум'яття у свідомість багатьох людей.

По-друге, радянський уряд восени 1939 р. приступив до реалізації секретних протоколів щодо країн Прибалтики. В результаті було підписано пакти про взаємодопомогу з Радянським Союзом, який дістав право будувати на території прибалтійських держав військово-повітряні бази і розміщувати там свої гарнізони. Усе це закінчилось відновленням радянської влади в Прибалтиці влітку 1940 р. і приєднанням цих держав до СРСР. Невипадково ці дії радянського уряду кваліфікуються як протизаконні, бо то була звичайна анексія, яку, до речі, США та інші країни Заходу ніколи не визнавали.

По-третє, радянські лідери хотіли домогтися восени 1939 р. від Фінляндії того ж, що вони одержали від Литви, Латвії та Естонії. Зустрівши рішучу відмову Фінляндії, Сталін взяв курс на воєнне розв'язання суперечностей. І це незважаючи на те, що 29 листопада 1939 р. уряд Фінляндії передав ноту в Народний комісаріат закордонних справ СРСР, в якій вказувалося, що враховуючи занепокоєність радянської сторони безпекою Ленінграда, уряд готовий домовитися про відведення своїх військ "на таку відстань від Ленінграда, при якій не можна було б говорити, що вони загрожують безпеці цього міста".

3. Україна зазнала дуже великих втрат за роки окупації німецько-фашистськими загарбниками. Було спалено і зруйновано 714 міст і селищ, понад 26 тис. сіл, більше 16 тис. промислових підприємств. Загальна сума збитків склала майже 1,2 трлн крб. Тяжким наслідком війни стало різке скорочення чисельності людських ресурсів. Навіть 1950 р. населення України становило лише 36,6 млн людей, тоді як 1940 р. — 41,3 млн. Довоєнного рівня вона досягла тільки 1958 р. 1945 р. на території республіки було вироблено лише 23 % електроенергії, виплавлено 15 сталі під ріння 1940 р.

Дуже важким було становище сільського господарства. Відновлювати його було набагато складніше, ніж промисловість, що пояснюється як різким зменшенням кількості прпщмдатного населення, так і гострою нестачею і зношеністю тршсторного парку, значним скороченням поголів'я робочої і продуктивної худоби. Коней залишилось ЗО % від довоєнної чисельності, великої рогатої худоби — 43 %, тракторів — 39 %, комбайнів — 40 %. Оплата праці на селі фактично була символічною. Селянин жив з присадибної ділянки, що давало йому 70 % грошового доходу, 80 % м'яса, 90 % картоцлі.

Труднощі посилювались також голодом, що стався через велику посуху 1946 р., надмірними хлібозаготівлями. Внаслідок цього по 16 східних, а також Ізмаїльскій і Чернівецькій областях республіки 1946 р. померло 282 тис, а 1947 р. — 528 тис. людей.

В результаті напруженої праці економіка республіки була швидко відбудована. 1950 р. промислове виробництво в Україні на 15 % перевищувало рівень 1940 р. Проте легка промисловість досягла лише 80% довоєнного рівня, а виробництво зерна — 60%. Це означало, що життєвий рівень залишався низьким, хоча 1947 р. була відмінена карткова система. До того ж грошова реформа 1947р. девальвувала карбованець, фактично поглинула особисті заощадження і супроводжувалась підвищенням цін.

Розвиток західних областей республіки у повоєнні роки відзначався певними особливостями. Йшла гостра політична боротьба: радянська влада намагалася ліквідувати націоналістичне підпілля в особі УПА (боротьба йшла до 1950 р.), греко-католицьку церкву (офіційно «возз'єднана» з православною 1946 р.). Можна визначити два етапи збройної боротьби ОУН І УПА:

На першому етапі характерним було прагнення УПА утримувати під своїм контролем великі території, вести бої значними силами із застосуванням мінометів і артилерії. Але у важких боях 1944-1946 р. УПА втратила до половини особового складу. На другому етапі тактика була змінена. Були створені невеликі загони (10-50 людей), що вели боротьбу партизанськими методами. Основними тактичними прийомами УПА були: несподівані напади на супротивника, як правило із засідки; знищення комунікацій; диверсії; напади на адміністративні центри; замахи на представників партійно-радянського апарату; пропаганда ідей ОУН за допомогою листівок та іншої друкованої продукції. Загони УПА тією чи іншою мірою контролювали територію площею до 150 тис. кв. км. Суттєвою втратою для УПА стала загибель її головнокомандуючого Р. Шухевича 5 березня 1950 р. Його змінив В. Коваль (Крук), який 1954 р. був схоплений органами держбезпеки. До 10 тис. повстанців під керівництвом М. Лебедя 1947-1948 р. прорвалися з боями через територію Чехословаччини у Західну Німеччину.

З 1946 до 1949 рр. на Західній Україні бандерівське підпілля провело 3190 збройних акцій, у результаті яких було вбито 30 тис. партійно-радянських працівників, прибічників радянської влади, загинуло 22 тис. війсковослужбовців Радянської Армії. Для боротьби з націоналістичним підпіллям влада використовувала масові депортації: до Сибіру виселили 203 тис. людей. Політична ситуація загострювалась українсько-польським розбратом, жертвами якого стали 40 тис. поляків і стільки ж українців. Крім цього, проводилася політика колективізації (до 1951 р. було колективізовано 1,5 млн селянських господарств Західної України і створено 7 тис. колгоспів). Одночасно проводилась й індустріалізація, що мало позитивні наслідки. За 1945-1951 рр. промислове виробництво у Західній Україні збільшилося на 230 %. Розширились можливості для здобуття освіти: 1950 р. у 24 ВНЗ Західної України навчалось 33 тис. студентів. Проте цей процес супроводжувався русифікацією.

Одним з найсуттєвіших наслідків війни стало завершення об'єднання українських земель, встановлення і юридичне оформлення її кордонів. Уперше у своїй історії Україна стала соборною, об'єдналися всі етнічні українські землі. Ці питання вирішувались на Тегеранській (1943) та Ялтинській (1945) міжнародних конференціях, а також радянсько-польськими, радянсько-чехословацькими та радянсько-румунськими договорами. Відповідно до радянсько-польського договору споконвічні українські землі: Лемківщина, Надеяни, Холмщина, Підляшшя опинилися у складі Польщі. Тут проживало майже 800 тис. українців. У результаті було прийнято рішення про примусове переселення українців з цих земель (операція «Вісла», 1944-1947). Остаточно українсько-польський кордон було встановлено 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Україна віддала Устриківський район Дрогобицької області, а за це отримала територію навколо м. Кристонополя (нині м. Червоно-град). У результаті всіх цих процесів у складі України залишилась Західна Україна, Закарпаття, Північна Буковина.

У повоєнний час досить плідно працювали діячі культури України. Проте тоталітарний режим не давав змоги творити на повну силу. Тому для багатьох творів була характерна політична кон'юнктура, відхід від правди життя, удаваний пафос тощо. Значний негативний вплив на духовне життя республіки справила«ждановщина» (за ім'ям секретаря ЦК ВКП(б) А. О. Жданова, який «відповідав» за ідеологію та культуру). Насаджувались підозрілість і критиканство, продовжувався пошук «ворогів народу», усіляких «ухилів», націоналістів. Розгорнулася критика української інтелігенції. Необгрунтовано розпікали роботу Інституту історії України, розпочалося цькування М. Рильського, В. Сосюри за його вірш «Любіть Україну!», у лемилість впали Ю. Яновський та І. Сенченко. Розгул жданівщини свідчив-, що готується новий тур репресій.

1948 р. в Україні розгорнулася кампанія боротьби проти «низькопоклонства» перед Заходом і «космополітизму», що означало ігнорування досягнень західних країн у всіх сферах і перебільшення власних успіхів, а також розгортання антисемітської кампанії. У сільськогосподарській науці розгрому піддали теорію «менделізму-морганізму», тобто генетику. Жертвами цієї кампанії, яку очолював президент Академії сільськогосподарських наук Т. Д. Лисе-нко, стали відомі вчені — генетики М. М. Гришко, У. М. Поляков, Л. М. Делоне та ін.

1946 р. Раднарком України було перетворено на Раду Міністрів, а наркомати — на міністерства. Це більш відповідало світовій практиці. 1949-1950 рр. були внесені зміни у державний герб і державний прапор УРСР. До гербу, основною частиною якого були серп і молот, додали ще й п'ятикутну зірку. Прапор зберігав традиційно червоний колір, затверджений центром як обов'язковий для всіх союзних республік. Національні особливості відображала лише голуба смуга внизу прапора розміром у третину полотнища.

У квітні 1945 р. Україна і Білорусія були включені разом з СРСР до складу 47 країн-засновниць ООН. Головним мотивом Сталіна було прагнення отримати додаткові голоси у цій організації. УРСР до 1950 р. стала також членом 20 міжнародних організацій і самостійно уклала 65 угод. Проте в ООН, як і в інших організаціях, Україна за весь час існування СРСР ніколи не мала особливої позиції, відмінної від загальносоюзної.